Іствікські відьми

— Тобі як завжди? — спитала Зукі, злегка ніжно, бо Александра, ніби набагато старша за свій вік жінка, зітхнувши, вклала своє тіло в єдину гостинну западину на цій кухні — старе, синє м’яке крісло, аж надто недолуге, щоб тримати його деінде; на швах із нього вилазила набивка, а на кутах його підлікотників, там, де об нього терлося багато зап’ясть, лишилися здорові сірі плями.

— Гадаю, усе ще час для тоніка, — вирішила Александра, бо прохолода, що прийшла кілька днів тому разом зі зливою, ще й досі не минула. — Як у тебе з запасами горілки?

Хтось колись розповів їй, ніби горілка не лише не повнить, а й не подразнює шлунок, як джин. Бо ж подразнення, як фізичне, так і психологічне, є джерелом раку. На нього хворіють ті, хто лишається відкритими до самої його ідеї; усе, що для цього потрібно, — це щоб сказилася одна-єдина клітина. Природа завжди вичікує, пантрує, коли ти втратиш віру, щоб зробити свій фатальний стібок.

Зукі всміхнулася, вже ширше.

— Я ж знала, що ти прийдеш.

Показала новісіньку пляшку «Гордонз» із відрубаною головою кабана, що вирячався помаранчевим оком, прикусивши червоний язик між зубами й закрученим іклом.

Александра всміхнулась, побачивши це дружнє чудовисько.

— Побільше тоніка, будь лаааска. Калорії!

Пляшка тоніка засичала в руках Зукі, ніби сварячись. Може, ракові клітини більше нагадують бульбашки вуглекислого газу, що просочуються в потік крові, подумала Александра. Втім, годі про це.

— А де Джейн? — спитала вона.

— Сказала, що прийде трохи пізніше. Готується до концерту в унітаристів.