Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

2. Відносини щодо повернення власникові або передання іншій особі знахідки, бездоглядної домашньої тварини, відшкодування витрат, пов’язаних з такими обставинами, регулюються спеціальними правилами ст. 337 — 342 ЦК, що виключає застосування до цих відносин ст. 1212 — 1215 ЦК.

3. Зазначення у п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК про те, що ст. 1212 — 1215 ЦК застосовуються до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, не означає, що таку вимогу слід пред’являти з посиланням на ці статті. При витребуванні майна у особи, якій воно було передане на виконання правочину, що є нікчемним або визнаний судом недійсним, слід посилатись на ст. 216 ЦК та інші спеціальні положення законів. Але було б неправильним і твердження про те, що норми інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави взагалі не можуть застосовуватись до правовідносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином. Покладаючи на сторони обов’язок повернути отримане на виконання недійсного правочину, ст. 216 ЦК не встановлює строку виконання цього обов’язку. За таких умов немає підстав вести мову про наслідки порушення строку. Проте оскільки положення глави 83 Цивільного кодексу застосовуються до повернення виконаного за недійсним правочином, із ст. 1214 ЦК випливає, що особа, яка набула майно на підставі недійсного правочину, зобов’язана повернути це майно, як тільки вона дізналась чи могла дізнатись про те, що її володіння не має правової підстави. Якщо ж особа цей обов’язок не виконала, із зазначеного моменту обчислюється строк, за який відшкодовуються отримані від майна доходи. Стаття 1212 ЦК, як зазвичай вважається, підлягає застосуванню також до відносин щодо повернення переданого на виконання правочину, який не було вчинено, чи договору, який не було укладено (за термінологією ч. 8 ст. 181 ГК [31] — договору, який не відбувся). Вважається, що на ці відносини прямо поширюється чинність положень глави 83 Цивільного кодексу, що виключає застосування до них за аналогією ст. 216 ЦК. Але в перспективі слід розраховувати на зміну як теоретичного підходу, так і судової практики до правовідносин, про які йдеться. Справа в тому, що визначення невчиненого правочину або неукладеного договору законодавець не дає. Із законодавства (ст. 210, 640 ЦК; ч. 8 ст. 181 ГК) лише випливає, що до настання відповідних юридичних фактів правочин не може визнаватись вчиненим, а договір — укладеним. Питання про співвідношення понять неукладеного договору і недійсного договору чинне цивільне законодавство спеціально не вирішує. Але його певне розуміння із законодавства випливає. І ігнорувати це розуміння не можна. Воно полягає в такому. Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про оренду землі» [165] відсутність у договорі хоча б однієї із істотних умов є підставою для визнання його недійсним. У первинній редакції частини другої ст. 18 Закону «Про іпотеку» [156] у разі відсутності в іпотечному договорі хоча б однієї із істотних умов такий договір визнавався неукладеним. Але 15 грудня 2005 р. ця частина була викладена в новій редакції: відсутність в іпотечному договорі хоча б однієї із істотних умов була визнана підставою для визнання іпотечного договору недійсним за рішенням суду. Звідси слід зробити такі висновки: 1) із абзацу першого ч. 1 ст. 638 ЦК непрямо випливає, що до досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов у належній формі договір не може вважатись укладеним. Додатково за наявності відповідних вимог закону договір не може вважатись укладеним до його нотаріального посвідчення або державної реєстрації (ч. З ст. 640 ЦК); 2) непогодження сторонами хоча б однієї із істотних умов є підставою визнання договору недійсним за рішенням суду; 3) неукладений договір є різновидом оспорюваного договору (правочину); 4) у разі, коли договір є неукладеним і з цієї причини суд визнає його недійсним, настають наслідки, передбачені ст. 216 ЦК. Отже, до таких відносин ст. 1212 ЦК не застосовується.