Вигнання з раю

— Комбайнерів за місяць? — зареготав Самусь. — Все правильно. Курям на сміх.

— Тим, що ти потравив, — буркнув Безкоровайний. — Під час війни за три місяці офіцерів готували. Танкістів і артилеристів. А там ішлося не про косовицю хлібів, а про життя людське і смерть.

Гриша, довідавшись про сутичку між Самусем і Безкоровайним, зголосився помагати бригадирові механізаторів.

— Чули? Професор-хехесор! — кривив красиві різьблені губи Самусь, сидячи з Щусем-лісником у холодочку за хатою і безтурботно вмегелюючи Олелині пундики-мундики, що з них особливого згадування вимагають: борщ з голуб’ятами, пшеничні товченики з курчатами, смажені лини завбільшки з ночовки, вареники з вишнями й з майським медом.

— А ти чув, дядьку Василю? — запихаючись варениками, розплямкувався Самусь. — Цей голоцмоник Левенців заявляє, що він відкрив Котю. Я йому кажу: наша радянська дівчина — це тобі не Америка, щоб ти її відкривав. А він своєї: я перший! Все правильно, кажу. А що в минулому робили з усякими першовідкривачами? Кидали в каталажки, тягли на шибениці, палили на вогнищах, щоб не баламутили народ. От і вибирай, і все правильно.

— Ти вибирай вареники, де менше тіста, — порадив спокійно Щусь, — воно тоді в животі легше. Олелю! Що там у тебе ще?

— Та буде, буде! — задзвеніла з-за хати циганка, яка сьогодні догоджала Самусеві з такою старанністю, ніби хотіла відшкодувати його приниження, якого зазнав з Педановими півнем і курми. Самусь розкошував, нахабнів і возносився в гордині, навіть у гадці не маючи, що ця ласкава й гостинна циганочка може завдати йому такого удару в спину, якого ще не завдавав ніхто. Бо саме тоді, як Щусь із своїм гостем, смикнувши по кухлику відомої в помірних широтах рідини, взялися тьопати борщ з голуб’ятами, Котя, випхана матір’ю з обійстя, вирушила на лісниковому човні у загадково-небезпечне плавання по дніпровських затоках і розташувалася в човні з такою передбачливістю, що сама опинилася на чардаку, тобто на носі, а на кормі сидів не хто інший, як Гриша Левенець.

Усе сталося несподівано як для Гриші, так і для Коті. Олеля не відстала від них, поки не зіштовхнула доньку в човен, тоді звеліла Гриші: «Спихай!» — і мерщій зникла.

Сонце в той день пекло, парило, ніби аж душило. Промені відскакували від мертвої поверхні води, били в обличчя. Спека простягала свої жовтогарячі руки з такою пожадливістю, що Котя забула про своє «Відчепись», безпорадно стояла посеред човна, ждала, коли ж Гриша зіпхне, щоб пливти, спробувати знайти прохолоду десь посеред вод, між лозами, очеретами, зеленими заростями.

— Ну, чого ж ти? — нетерпляче гукнула вона хлопцеві.

Гриша пхнув човен, стрибнув у нього, налетів спрожогу на Котю, щоб не впасти, обхопив її руками і тицьнувся дівчині в шию. «Не цілуй мене у вухо!» — тріпнула вона головою і, здається, здригнулася, але він сам здригнувся і не помітив Котиного здригання. А таке не прощається ніколи. Що вдієш: навіть коли ти вже навчився на слух визначати щонайменші порушення в роботі комбайнового чи тракторного мотора, це ще не означає, що так само вмієш вловлювати зміни в ритмах дівочого дихання. Котя — це тобі не трактор і не комбайн.