Стожар

Були запитання, які я не наважувалась ставити нікому. Наприклад, в якій частині Циркути ми знаходимось.

Як це не парадоксально, але ні в Сколісі, ні дорогою до Дарвенхарду, яка тривала сім тижнів, ніхто нам цього не пояснював. Проте я розуміла, що знаходжусь вже не там, де народилась. Ми їхали кіньми і здолали величезну відстань, рухаючись на північ.

У пошуках відповіді я вперше пішла до дарвенхардської бібліотеки.

Школа знаходилась біля самого кордону з центральною частиною Циркути, в Парфії. Не знаю, чому, але це вразило мене дуже сильно. Я вперше в житті покинула Метейський край. Тепер від нього мене відділяла велика частина Парфії і ще одна підкорена держава — Персеполь.

Але я могла б повернутись додому, якби захотіла. До кінця першого місяця навчання.

Ця думка не давала мені спати. Як і те, що якоїсь миті я усвідомила, що Всевлад здолав той самий шлях, що і я, аби потрапити до Дарвенхарду. І, попри все, він умів бути ніжним. Він слухав про те, що мене непокоїло, він врятував мене, коли я хотіла напасти на Маїну в день вигнання Вишени. Він був здатен співчувати попри те, через що пройшов. Він шкодував, коли мусив завдавати мені ударів батогом, він піклувався про мене. Але чи був здатен Всевлад любити? Раніше я вірила, що він до мене небайдужий, але тепер не знала, що і думати. Чи то він був особливим, чи я значно швидше розгубила свою чуттєвість, свої співчуття і вміння бути щирою? Відтоді, як забрали Вишену, я перестала бути такою, як раніше. Хоч тепер обіцянка знайти її і видавалась мені думками з якогось іншого життя. І я не знала вже, що з нею робити. Бо я тільки-но втрапила до Дарвенхарду. І вбивати інших вступників мене точно не Вишена змусила чи пам’ять про дружбу з нею, а я сама. Чи пам’ятатиму я про цю обіцянку за три роки, раз я вже стала іншою?