Стожар

Спершу я хотіла спробувати пошкутильгати, але вчасно схаменулась — не вистачало ще впасти. Взяла милиці.

Ми вийшли з лазарету і пішли коридорами. Крило було західним, а галереї тут мали багато вікон, які виходили на той ліс, яким новачки прийшли до Дарвенхарду. До узбережжя вела вже знайома мені дорога — її було добре видно внизу, так само, як і берег. Сьогодні море було спокійним, і хвилі м’яко накочували на пісок. Вони були золотистими.

У мене в голові аж паморочилось від солоного повітря. Це було прекрасно.

Сивуватий чоловік нічого не говорив, а просто неспішно простував трохи попереду мене. Дорогою нам траплялись інші дарвенхардці, чоловіки та жінки. Усі — зі знаменитими дарвенхардськими луками на спинах. Я мимоволі пригадала шипи, які приховують ці луки, і як один з них свого часу був близько від моїх очей — в перший день мого навчання в Сколісі.

Дарвенхард був величезним. Ми навіть не покинули, наскільки я ще орієнтувалась у просторі, західної сторони замку, тільки піднялись на три поверхи вище. Мені було вкрай важко іти сходами — але я мусила. Піднімалась так довго, що, здавалось, уже настає вечір. Проте мій супроводжуючий не спішив і нічого не говорив, хоч і не допомагав, тож це трохи заспокоювало. Зрештою я впоралась.

Не усі коридори тут мали вікна, як і слід було очікувати. Один з них мав багато однакових дверей, куди й привів мене мовчазний чоловік. Він відчинив переді мною одні з них.

Там виявилась невелика кімната з маленьким вікном, одним ліжком та стільцем. На столі лежало кресало та стояла свічка, а на стільці — невелика миска. На підвіконні — залізний глек, мабуть, з водою. На ліжку було акуратно складено дві купки — одна з постіллю та рушником, інша — з моїм новим одягом. Зверху на ній лежали невеликі ножиці та гребінь. Більше в кімнаті нічого не було, кам’яну підлогу не встеляв навіть благенький килимок. Ставні на вікні були відчинені, але я припустила, що від холоду вони не надто захищають.