Стожар
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-89-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Стожар». Краткое содержание книги:
Це роман про злість, жорстокість і любов. Це книга-клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі питання: а чи довго ще до наступного розділу — можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?
Я не впізнала свого голосу. Чужий, якийсь аж надривний. Як у божевільної.
Їхній сміх став ще гучнішим.
— Маєш сорок, — мовив один з братів, який тримав у руках лук і стрілу на тятиві. Отже, стріляв він. Почав рахувати:
— Один, два, три…
Я випрямилась, а тоді почала розщіпати пасок на штанах. Близнюки округлили очі, але відлік продовжувався.
— …дев’ять, десять…
Нахилилась, стягнула паском праву ногу вище рани, під коліном.
— …двадцять, двадцять один, двадцять два…
Дістала з чобота ніж і відрізала зайвий шмат паска.
Повільно випросталась.
— …двадцять дев’ять… трид…
Він не встиг договорити. Я метнула ніж, який тримала в руці. Стрімко, сильно. Точно. Просто йому в горло.
Вчепившись у рукоятку, з-під якої потоком ринула кров, парубок, захлинаючись і божевільно витріщивши очі, зробив кілька кроків назад і впав з мосту в воду.
— ТИ!!! — озирнувся на мене інший, що перед тим безсило слідкував за братом.
— Я. Не. Просила. Більше. Часу, — мовила я, тримаючи його на прицілі. Миті, на яку той відволікся, вистачило, аби я змогла дістати з-за спини лук і покласти на тятиву стрілу. Говорила тремтячим від люті голосом, наголошуючи на кожному слові. — Всього тридцять секунд. Не знав, що не треба жаліти людину, яку зробив своїм ворогом?
Він потягнувся за ножем, але я вистрелила йому в руку.
— Це за підступність. Вам не обов’язково було в мене стріляти.
Я не знала, чому раптом стала такою красномовною. Але відчувала лють. Справжню, чисту. То не був праведний гнів, а — відверте бажання помсти.
То було бажання убити того, хто хотів убити мене.
Він закричав від болю.
— Я б дала тобі шанс зайти першим. І ми б обоє вчились у цій школі. Та я не дозволю людині, яка хотіла мене вбити, спати зі мною під одним дахом.
Я вистрілила знову. І цього разу остаточно.
Його тіло не впало у воду, а лишилось лежати перед розвідним мостом. Я поглянула в той бік, звідки прийшла, — на мості, не б’ючись між собою, а мовчки спостерігаючи, стояло аж шестеро. Вони не наважувались підійти близько.
Зробила крок у бік брами, вставши на розвідний міст зраненою ногою.
Було боляче, але я мусила. Мене ще в першій школі навчили, що треба йти, коли зранений, коли болить, коли нічого не хочеться.
Біжи, убивце, біжи.
Розділ З
Я поворушила пальцями на правій нозі. Чим ще славляться дарвенхардці, попри уміння убивати, — так це майстерністю лікувати. Чим там намастив мою ногу лікар, я достеменно не знала, бо навіть Ільяс не посвячував нас у такі секрети, та рана не боліла, не кровоточила і, здається, одразу ж почала загоюватись під шаром бинтів.
— Ти гарно стріляєш.
Я поглянула на того, хто говорив. Хлопець. Високий, худорлявий, з білявим волоссям, що після трьох днів боротьби за виживання нагадувало радше гніздо, та довгим гострим носом. Його блакитні очі дивились на мене уважно і, здається, весело.
Серйозно? Йому весело?
— Бачив виставу перед мостом? — сухо спитала я.
— Ні, я, на жаль, прибіг на кілька годин пізніше. Одна скажена дівка зарядила мені стрілою просто над коліном, — він трохи підвівся з койки, на якій сидів, і покрутився переді мною, демонструючи ліву ногу, туго обмотану бинтом від коліна до стегна. Все виглядало досить смішно, бо лікар не зняв з нього штани, а відрізав одну зі штанин, аби мати змогу дістатись до рани. З-під бинтів виглядала худа волохата нога.
А швидко він дійшов, ще й поранений! Не знаю, чи була б на таке здатна.
— Ти… це ти в мене стріляв тоді?
— Я.
Я пригадала невидимого супротивника в сутінках, в якого поцілила радше завдяки удачі.
— Ти теж стріляєш… непогано, — визнала ламаним голосом. Все не могла розговоритися. — Козел.
Хлопець засміявся. Його сміх пролунав у лазареті так дивно і неприродно, що дехто аж озирнувся. А довкола дійсно було чимало людей — кожного, хто добирався до школи живим, відсилали сюди, чи приносили. Мене притягли на ношах як пані. Пройшовши крізь браму, я зупинилась і не могла зрушити з місця. Впала б — але мені не дозволили цього зробити. Зловили попідруки, занесли до лазарету, підлікували і лишили на койці відпочивати, принісши води. Від такої турботи мене коробило. Втім, більше мене не займали, бо троє лікарів, що опікувались цим місцем, і без того мали багато роботи — саме в той день більшість дісталась до школи. Двоє-троє на годину. Часом — більше. І всіх лікували.
— Як тебе звуть, дикунко?
— Відвали, — буркнула я, і повернулась на інший бік. Спілкуватись не хотілось.