Чужинець на чужій землі

Бен брутально вилаявся, продовжуючи погладжувати Джилл по спині.

— Міг. Але я не пив.

— Що сталося?

— Не знаю. Я не знаю.

Годиною пізніше, коли шлунок Бена звільнився (алкоголь та шлункові соки, ніякої їжі); Джубал дав йому пігулки, щоб вивести алкоголь та барбітурати, якими його напоїли; Бена поголили, переодягли у чисте вбрання, яке не підходило йому за розміром, познайомили з Людиною з Марса і трохи привели в порядок, поки він пив молоко та їв м'яку їжу.

Але він не міг згадати дату. Для Бена минулого тижня не було: він нічого не пам'ятав, окрім таксі у Вашингтоні; його вивели з п'яного сну дві години тому...

— Звичайно, я знаю, що трапилося. Вони накачали мене наркотиками й тримали в цілковитій темряві... І катували. Я ледь пам'ятаю щось з цього. Проте не можу нічого довести. І ще село Гефей та якась мадам у ресторані, куди вони привели мене. Там, я впевнений, було безліч свідків, що можуть засвідчити, як цей ґрінго проводив вільний час. Я більше нічого не можу згадати.

— Тоді не втручайся, — порадив Джубал, — розслабся і будь щасливий.

— Аякже, буду! Я зробив те...

— Ну-ну! Ти переміг, Бене. І ти живий... У чому я дуже сумнівався сьогодні вранці. Дуглас з посмішкою робитиме точнісінько те, що ми захочемо, — тож посміхнися і насолоджуйся.

— Я хочу про це поговорити. Я думаю...

— Я думаю, що тобі пора у ліжко. Зараз. Зі склянкою теплого молока, щоб приховати секретний інгредієнт Старого Дока Гаршоу для прихованих п'яниць.

Вже скоро Бен Кекстон хропів у ліжку. Джубал ошивався поруч, збираючись і собі заснути, але наштовхнувся на Анну у коридорі другого поверху. Він втомлено похитав головою:

— День закінчився, дівчинко.

— Так, закінчився. Я за ним не сумуватиму... І я не хотіла б повторити його. Йдіть спати, бос.

— За хвилину... Анно, скажи мені дещо. Що особливого утому, як цей хлопчина цілується?

Анна виглядала замріяною, а потім посміхнулася:

— Тобі слід спробувати, коли він наступного разу запропонує.

— Я надто старий, щоб змінювати орієнтацію. Але мені цікаво все, що стосується цього хлопця. Це й справді так відрізняється від того, як це роблять інші?

Анна розмірковувала над цим питанням.

— Так.

— Як?

— Майк віддає поцілунку всю свою увагу.

— О, нісенітниці! Я теж так роблю. Чи робив.

Анна похитала головою.

— Ні. Деякі чоловіки намагаються так робити. Мене цілували чоловіки, які й справді гарно виконували свою роботу. Але вони не віддавали поцілунку всю свою увагу. Вони не можуть. Не важливо, скільки зусиль вони докладають: якась частина їхнього мозку працює на ще щось. Чи на те, що він спізнився на останній автобус, чи на те, який у нього шанс всадити цій дівці, чи його власна техніка поцілунку, чи, можливо, неприємності на роботі, чи гроші, чи може так бути, що його спіймає чоловік, чи батько, чи сусіди. Чи ще щось. Зараз у Майка немає ніякої техніки... Але, коли Майк тебе цілує, він не робить нічого іншого. Нічогісінько. Ти — його цілий всесвіт у ту хвилину... І ця хвилина нескінченна, тому що в нього немає жодних планів, і він нікуди не поспішає. Просто цілує тебе. — Вона здригнулася. — Жінка це помічає. Це вражає.