Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Ей, синку, Сето, агей, синочку, куди ти забрався! Вилазь звідти!.. Ой, сил моїх невистачає!
І, як навмисне, Сето раптом з’явився біля входу в печеру. Він був радісно схвильований.
— Почекай, почекай, мамо! — крикнув він униз, — нам тут зовсім мало роботи залишилось — рвонемо разок, і все буде ясно: чи то вода під камінням, чи то пекло… мало залишилось, почекай там…
Але не скінчивши, Сето раптом зірвався з місця і по вузькій стежці поквапливо поліз угору. Слідом за Сето вибігли інші хлопці і один за одним побігли за ним.
— Гей, агей, тікайте! — крикнув униз Грикор. — Тікайте! Зараз скеля лопне і весь світ сповниться рогатими чортами!..
Грикор, сміючись, помахав рукою колгоспникам, що скупчились унизу, і, підстрибуючи на одній нозі, кинувся доганяні товаришів, які вже спускалися вниз вузькою стежкою, що губилася з міжгір’ях.
— Ох, вже цей Грикор! — промовив хтось унизу. — Світ не бачив такого баляндрасника і насмішника такого…
Але тут і справді здригнулися і захиталися Чорні скелі. Оглушливий вибух струснув повітря. Руда хмара диму казковим драконом вішапом виповзла з «воріт пекла» і імлистою тінню закрила сонне. І раптом, з гуркотом, громом, дзвоном ринула в міжгір'я вода…
Вирвалась вона з чорної паді «воріт пекла», і своєї похмурої, багатовікової темниці, і бурхливим каскадом ринула вниз, у міжгір’я. Це був. напевне, найвищий, найчудовіший водоспад у світі… З неосяжної височини спадав могутній потік холодної, світлої води, дробився об виступи скель, розсипався міріадами райдужних бризок та іскор, що яскраво горіли на сонці…
Важко передати словами захоплення колгоспників. У першу мить вони ніби втратили мову і мовчали, палаючими очима дивились на доріжку, то раптово виникла на чорному тілі скелі, — живу, бурхливу, в сріблястому мереживі піни. Потім мовчанку порушила громове «ура». В повітря злетіли шапки. Люди опустились на коліна, припадали до води, торкаючись її, ніби цілуючи устами…
Люто гавкав на спадаючу в міжгір’я воду Чамбар. Чи то радість, чи то здивування виявляв він — адже зовсім, зовсім ще недавно бігав він тут по сухих і гострих камінцях!
Несподівано, на краю печери з’явилась постать хлопця з ломом у руках. Знизу вона здавалась зовсім маленькою. Це був Камо. Він стояв на кам’яному виступі, в самому куточку гладенької кам’яної «губи», яка вперше розповіла Арменові і Араму Акопяну про те, що колись, кілька століть тому, звідси стікав водяний потік.
Обличчя хлопця сяяло. З почуттям глибокого задоволення дивився він на холодні струмки звільненої ним і його товаришами води, і серце його завмирало від безмежного щастя. Їм, юним громадянам великої Радянської країни, пощастило здійснити вікову мрію свого народу. З очей Камо текли сльози, але він не помічав їх: це були сльози радості, великої, невимовної.
Товариші, колгоспники махали йому шапками, щось кричали захоплено, а його рябий коник, прив’язаний до розбитого блискавкою дуба, тупав копитами, іржав і здригався від бризок холодної води, що падали на нього.
Коли Камо зійшов униз, його зустріли й обняли спочатку батьки, потім товариші. колгоспники. Його сьогодні не можна було впізнати — так він сяяв.
Вийшов наперед і гаряче обняв свого відважного внука старий мисливець дід Асатур. Поклавши руку на рукоятку довгого кинджала, дід повернувся до колгоспників і промовив:
— Ось воно як, люди… Виходить, що жодного пекла не було і нема. Наші онуки розумніші за дідів виявились… Де ти, куме Мукел? Встав би ти з могили та подивився, що наша молодь знайшла у твоєму «пеклі»… Що одержав народ!
Але старого мисливця майже ніхто не слухав. Всі гарячково працювали, звільняючи дорогу воді. Дзвеніли лопати, з-під кирок, що пробивали кам’янистий ґрунт, летіли іскри…
Вирвавшись із міжгір’я, водяний потік, спрямований колгоспниками, підступив до стародавнього гирла каналу, що починався там, де нещодавно стояв «водяний бог», якого забрали вчені в Єреван. Звідси, звернувши на схил Далі-Дагу, вода впадала в канал, зроблений колгоспниками, і, весело вируючи, побігла до колгоспних полів. Вона несла їм життя, і назустріч їй, жадібно вбираючи вологу, радісно підіймали свої голівки стомлені спекою колоски.
Вода розбігалась по полях, напуваючи ґрунт, тихо і мелодійно дзюркочучи. Біля корінців рослин надимались і з ледь чутним тріском лопались крихітні повітряні бульбашки. Здавалось, оживаюча земля щось шепоче і солодко-солодко зітхає: «О-ох… О-ох… О… а… ще… ще…»