Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
Матка наша часто ходила шить до людей, бо там її годували, і залишала на мене мою молодшу сестру Броньку. Бронька уже повзала по долівці. Якось мені трапився великий гвоздь. Доки Бронька натирала голим задом глиняну долівку, я пробував знайти гвоздю примінення. Заклав його собі у вухо. Лоскітне. І тут до мене підповзла Бронька. Я дав їй гвіздок. Вона також заклала його у своє вухо, мавпуючи. У сей момент я своєю рукою штовхнув той гвоздь далєй. Бронька закричала дурним голосом. А я задумався над тим, як легко іншій людині зробити боляче, і в цьому є навіть якась приємність для себе. Розповісти матері про мою жорстокість Бронька ще не могла, і в цьому теж була для мене своєрідна втіха. Потім, коли ми залишалися самі, я часто робив Броньці боляче, але так, щоб не залишалося слідів. Правда, у пам'яті сестри моєї ця моя поведінка відклалася, і познєй ми з нею ніколи не родичалися, були як чужі. Може, сестра моя Броніслава і досі живе на світі, але слід її в житті я давно загубив і не шукав його. Самому луччей жить на світі, аніж мати хвіст із родичів. Я і до дітей своїх, пустивши їх у світ в результаті природної схильності кожної живої істоти до розмноження, ніколи вельми не прихилявся душею.
Скоро в Пакуль заявився батько, щоб везти нас на місце своєї нової роботи. Усі наші пожитки складалися з кількох вузлів, і ми вмістилися на одному сільському возі, їхали ми лісами й лугами вздовж ріки Невклі. На пагорбах розмахували крильми вітряки. А неподалік Мрина я уперше побачив парового млина. Із стіни цегляного сараю стриміла залізна труба, з якої ритмічно випахкувала пара. Я довго слухав роботу невидимої машини. То розпочинався новий вік, що його тепер у газетах називають індустріальним. Я виростав разом з ним. У нього була залізна, машинна душа, у того віку, і всі материні баляндраси про іншу душу — бабські забобони. Сеє я рано пойняв. І увібрав у кров свою і мозок. Людина — така ж машина, тольки менш досконала. Бог не мав інженерної освіти, Бог був самоук, а не професіонал. Якщо Бог був.
У Мрині ми сіли на пароплав, і там я мав можливість спостерігати за паровою машиною у русі: колінчатий вал із двома дишлами. У буфеті, на пароплаві, я уперше посмакував котлетами і усвідомив, що в світі є дещо смачніше, аніж чорний хліб із салом, але треба мати довгі руки, щоб змогти те смачніше дістати із високого столу життя. Біля котлет на тарілочці лежали шматочки чогось червоного і мокрого. Од помідорів, а це були вони, мене занудило. Батько, як пишуть грамотії у книгах, сховав посмішку у рудих вусах. На палубі грав духовий оркестр. Мене розсмішив контрабас. З нього лунали некультурні звуки… З Києва ми їхали поїздом. Я дивився у вікно, і мене гнітила гола пустеля степів. Досі я знав лише круті дороги, ліси і болота. Так ми прибули на пороховий завод, де батько працював комірником. Поселилися в дерев яному, обтинькованому глиною, з глиняною ж таки долівкою домі, в одній кімнаті, де стояло двоє дерев'яних ліжок, кухонний стіл і дві табуретки. Самотні робітники жили в глиняній казармі. У свята вони танцювали під балалайку «Бариню». Я теж танцював «Бариню», приспівуючи: «Барыня с перебором, ночевала под забором, барыня, барыня, барыня-сударыня, барыня угорела, много сахара поела…» Далі вже не пам’ятаю. Діти нашого віку були лише в сім'ї механіка заводу. Вони були чисто й гарно одягнені, взуті, і спершу нас цуралися, бо ми ходили у дранті, босі взимку і влітку. Але їм було скучно, і скоро ми гралися разом. «Чим ти сьогодні снідав?» — запитував мене син механіка. «Чорним хлібом з часником і сіллю», — чесно відповідав я. «А у нас на сніданок — булка з маслом, чай з молоком» — нахвалявся син механіка заводу, і при цьому смоктав конфетку «Крем-брюле». Якщо їхні батьки кудись їхали, нас запрошували в гості, на весь день. Тут уже ми не лише гралися їхніми цяцьками, а й смакували цукерками, пряниками, фруктами. У себе удома ми ніколи такого і в очі не бачили.
А я навіть зміг помацати «нечисту силу» — велосипед.
Але це все було — до першого снігу. Усю зиму я просиджував у хаті, бо не було у що взутися. Хіба що, як нікого з дорослих немає удома, вибіжу, босий, у двір, побігаю якусь хвилину по снігу — і знову до хати. Могли б ми, конєшно, жити й краще, якби батько не заглядав у чарку. Частину своєї платні він пропивав, і нестатки все тісніше облягали нашу родину. Щонеділі батько ходив на станцію по продукти, але частюка вертався додому аж наступного ранку, весь у грязюці, бо ночував з мішком де-небудь у канаві. Одного разу він вертався із станції по залізниці, упав, п'янющий, і заснув на коліях, його порятував стрілочник. Кожен такий випадок наша матір дуже переживала. А тут ще у мене народився братик, зайвий рот. Лише на Різдво та на Паску ми наїдалися досита. Я пам'ятаю ті ситі дні і дотепер. А взагалі, матка мене не зобижала, та й не було за віщо: я був тихий, смирний, слухняний і — хитрий. Таким робило мене саме життя.
Муки й терзання материні скінчилися тим, що вона збожеволіла і померла в лікарні, залишивши батька з півдесятком малих дітей. І він повіз нас на Мринщину, до материних родичів. На станції батько пішов по білети, а нас залишив коло сундука, у кутку зали, для пасажирів третього і четвертого класу. День почався давно, а у нас ще нічого не було в роті. Неподалік один із пасажирів їв хліб із салом, намазуючи шматочки сала гірчицею. Бронька подибала до нього і жадібно дивилася в рота. Він не звертав уваги. Бронька сказала: «Дай!» Пасажир одрізав тоненький шматочок хліба, щедро намазав гірчицею і подав Броньці. Голодна, вона жадібно вхопила те подання, поклала собі до рота. Але гірчиця є гірчиця, сестра моя гірко заплакала й виплюнула, а пасажир засміявся, задоволений із свого жарту. І коли, пізніш, мені доводилося бути жорстоким у класовій боротьбі з відживаючим класом (почалося це в мринській тюрмі, у якій я — наглядачем — починав службу новій, пролетарській власті), і були такі, що дорікали мені моєю несхибністю в ліквідації глитайського класу, я згадував той випадок на станції, у станційній залі, гіркий плач голодної Броньки і утверджувався в повній правоті своїй. Жисть — вона була і є жорстока сама по собі, такою вона сотворена. Так у природі, так і серед людей. Хто дужчий, той і живе. За місце під сонцем треба боротися руками й зубами, якщо воно не забезпечене тобі фактом народження, що теж несправедливо. Чому мені така випала планида, чому я народився в сім'ї бідняка і п'яниці, а не в сім'ї хоч би того ж механіка? Я рано зрозумів: якщо не хочеш, аби тебе годували гірчицею, мусиш годувать гірчичкою іншого. А я — доброю гірчицею годував, ой доброю, що там казать…
Історія нас виправдала і виправдає. Правота і правда за тим, хто переміг. І все те, що ми виробляли, все те нам дозволено було зверху, новою властю. Дмитро Домонтович, а він пройшов царські каторги, ще нас і на світі не було, казав нам після чергової розчистки мринської тюрми од колишніх експлуататорів і гнилого поріддя їхнього: «Роди не бувають безболісні, навіть у женщини, так природою влаштовано. А в наші дні народжується золотий вік для усього світу. Людська маса — це та ж череда, і тільки нещадною залізною рукою можна загнати її у ворота майбутнього земного раю. Ми — погоничі. А кров, що ж, кров залишається на переможених, з переможців історія злизує кров. Якщо доводиться жертвувати якимсь мільйоном в ім'я ситого щастя сотні мільйонів, така революційна арифметика — справедлива. Милосердних та безкровних революцій не було й не буде, кожна революція — жорстока. Революція — це операція на тілі народу, задля дальнішого життя його, і ми — хірурги». Домонтович тогда порядкував у Краї, і слухали ми кожне слово його, як слово батька рідного. Се уже познєй, у тридцять п'ятім, як свідчив я супроти нього, слідчий зачитував мені з листа його до властей: «За віщо, за які гріхи гину я в тюрмі, і кому потрібна смерть моя, кому потрібна така жорстока розправа над сивоголовим старцем — не знаю, не розумію, і сльози на очах моїх старечих не висихають, і надіюся, що ви на них зглянетеся, на милосердя ваше надіюся…» Слідчий сміявся, начитуючи ту плаксиву писанину, і я сміявся, слухаючи, і не лише через те, що рятував власне життя, — я пам'ятав іншого Дмитра Домонтовича, інші словеса його.