У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

— Я твоєї думки дозволю собі не поділити, — втрутився пан Вердюрен. — Мені не до вподоби цей пан, я вважаю його позером.

Пані Вердюрен застигла, як мурована, вона ніби перекинулася на статую, і ця її гра ніби показувала іншим, що вона не чула слова «позер», нестерпного для її ушей і здатного навіяти думку, ніби в її домі можна позувати, а отже, ставити себе над ними, подружжям Вердюренів.

— Зрештою, якщо навіть між ними нічого немає, то, либонь, не через те, що цей пан вважав її чеснотливою, — іронічно промовив пан Вердюрен. — Хоч це діло темне, бо він, очевидно, думає, що вона розумна. Ти не чула, чого він цими днями намолов їй про Вентейлеву сонату? Я люблю від усього серця Одетту, але, щоб читати їй лекції з естетики, треба зовсім не мати олії в голові!

— Прошу не говорити про Одетту погано, — тоном зманіженої дитини перебила його пані Вердюрен. — Вона чарівна.

— Але ж це аж ніяк не заважає бути чарівною, ми не говоримо про неї нічого поганого, ми тільки заявляємо, що вона не втілення доброчесности і не світильник розуму. По суті, — звернувся він до художника, — хіба вам так важливо, аби Одетта була доброчесна? Хто знає: може, тоді пропали б усі її чари.

На сходах Сванна наздогнав метрдотель, який відлучався, коли Сванн приїхав, і сказав, що Одетта просила — аж годину тому! — передати Сваннові, якщо він усе-таки завітає сюди, що дорогою вона заїде до «Прево» випити чашку шоколаду. Сванн одразу ж рушив до «Прево», але його щокрок затримували інші карети або пішоходи, і він думав, з якою втіхою позмітав би всі ці завади, якби поліцай, що почав був складати протокол, не затримав його ще надовше, ніж хтось із перехожих. Він гарячково рахував хвилини, додаючи до кожної з них по кілька секунд для більшої певности, що він не скорочує їх і що має якийсь шанс — насправді невеликий — приїхати до «Прево» вчасно і ще застати там Одетту. І нараз намлі ока подібно до температурного хворого, коли той прочнувся й починає усвідомлювати безглуздя маячні, з якої ніяк не може вирватися, до Сванна дійшло, що думки, які зароїлися в ньому, як тільки-но йому сказали у Вердюренів, що Одетта уже поїхала, — це не його думки, що серце в нього защеміло так уперше, і що новизну цього щему він зрозумів лише зараз, ніби прокинувшись від глибокого сну. Як! Усе це хвилювання лише через те, що він побачить Одетту не раніше завтрашнього дня, тоді як саме цього він і бажав лише годину тому, вирушаючи до пані Вердюрен? Він мусив визнати, що хоча та сама карета везла його до «Прево», він сам був уже не той, що він був зараз не один, що з ним була інша істота, зрощена, злютована з ним, якої йому, мабуть, уже не спекатися, з якою доведеться панькатися, як панькаються зі своїм принципалом або зі своїм здоров'ям. А проте з тієї хвилини, як він відчув, що з ним зрісся хтось іще, життя показалося йому цікавішим. Даремно він говорив собі, що побачення з нею у «Прево» (чекання на яке так пустошило, настільки позбавляло глузду згаяний час, що він не міг зачепитися ні за одну думку, ні за один спогад, аби дати відпочинок мозку), якщо тільки воно відбудеться, мабуть, нагадуватиме всі інші — побачилися, та й годі. Все буде так, як щовечора: кинувши нишком погляд при вході на її личко, личко таке мінливе, й одразу ж одвівши його зі страху, як би вона не прочитала в ньому натяку на бажання і перестала вірити в його безкорисливість, він утратить здатність навіть думати про неї, — настільки його поглинуть пошуки приводу, аби не йти від неї негайно, щоб потім з удаваною нехіттю вирвати у неї обіцянку побачитися завтра у Вердюренів: іншими словами, продовжити, а наступного дня відновити розчарування і муку від безплідних зустрічей із цією жінкою, з якою він зближувався, не наважуючись обняти її.