Засвідчення
- Автор: Вандермеер Джефф
- Серия: Південний Округ #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-55-8
- Переводчик: О. Смольницька
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Засвідчення». Краткое содержание книги:
Піднесення, сплеск невиправданої ейфорії, яка наринула частково тому, що тепер можна викреслити її зі своїх думок, коли розпалилося це жахіття у Південному Окрузі, — зараз це його винагорода, яку вона, певним чином, повернула йому.
Усі інші відповіді на його запитання з’явилися пізніше, задовго після того, як мати полишила домівку на його автомобілі, після того, як він спакувався, неохоче лишив кота, узяв її авто, як вона й пропонувала. Але зупинився на тихій вуличці за кілька кварталів, винайняв та й погнав інше авто, бо не довіряв Центрові. Невдовзі опинився поза межами Гедлі, десь у дірці від бублика, ні там, ні сям. Він із такою тугою відчув відсутність батька, минаючи адресу, де вони колись жили. Тому що батько міг би зараз його заспокоїти. Тому що тепер не мало значення, які таємниці він розповів чи не розповів.
В аеропорту близько дев’яноста миль геть звідсіля, у місті, досить великому, щоб мати міжнародні зв’язки, він поставив свій автомобіль із пістолетами на парківці й забронював два квитки. Один був у Гондурас, із пересадкою на забутому узбережжі. Другий був із двома пересадками, а кінцева мета — опинитися за двісті миль від узбережжя. Другий він купив під псевдонімом. Зареєструвався на Гондурас, потім сидів у барі аеропорту, пестячи долонями склянку віскі, чекаючи на вагончик, що повезе до літака. Апокаліптична візія того, як Нуль-зона поглинає все на своєму шляху, насуваючись на нього. Будинки, дороги, ставки, долини, аеропорти. Усе. Він переглядав ролики й телевізійні програми з прихованими субтитрами, шукаючи будь-які новини, намагаючись подумки випередити людей з Центру, які, можливо, натрапили на її стежку, можливо, узяли її слід. Якби він був на місці біологині, то для початку застрибнув би на потяг, і звідси випливало, що Керманич завиграшки міг би її наздогнати. З місця своєї втечі біологиня змогла б примандрувати так само далеко і туди ж, де й він.
Білявка в барі спитала, що він поробляє, і Керманич відповів, несвідомо, бездумно: «Я морський біолог». — «О, урядовець». — «Ні, позаштатний», — і тільки тоді усвідомив абсурдність цих слів, коли їх промовив. Потім гаяв довжелезні хвилини, утворюючи відстань між собою і суб’єктом. Бо хотів лишитися тут, у барі, між людьми, але не перетинаючись ні з ким.
— Як вона втекла? — спитав він матір.
— Скажімо, краще, так: вона сильніша, ніж здається, і дуже винахідлива.
Чи дала мати їй якісь джерела? Час? Можливість? Він не хотів питати.
— У Центрі підозрюють, що вона повернеться на ту саму порожню зупинку, тому що там немає зараження.
Але він знав, що вона поїхала не туди.
— І ти так гадаєш? — спитала мати.
— Так, — відповів він.
Ба ні, вона поїде на північ, подасться до пустелі, що над містечком Скеляста Затока, навіть якщо й не вірить, що вона є біологиня. Вона поїде до такого місця, яке щось особисто означає для неї. Бо відчула поштовх, а не тому, що Нуль-зона її захотіла. Якби вона мала слушність, якби вона була їхнім істинним борцем, то мала б такі самі промиті мізки, як і в інших.
Принаймні він вирішив повірити саме в це. Щоб була причина, чому він спакував речі, і мати місце, яке вважав за прихисток. Або за сховок.
Оголосили посадку на борт. Він мав на меті захід, так, але зійде на першій пересадці, візьме напрокат машину, звідти — поїде на іншій машині, узятій напрокат, а може, і вкраде машину, і, завжди тримаючись дуги, огинаючи шлях, їхатиме на південь, на південь, поступово далі й далі. Але потім геть піде в тінь і подасться на північ.
Насправді тоді він тягнув Ґрейс за собою, щоб її забрати, узяв за руку й тягнув, і таки вивів би її з рівноваги, якби міг. Кричав на неї. Наводив їй усі причини, первісні, бузувірські. Але Ґрейс нічого не бачила, дивилася відсутнім поглядом, який примусив його здатися. Бо воно самосвідоме. Бо вона хотіла побачити це до кінця, а він не міг нічого вдіяти. Бо насправді не був директором. Тому він дозволив Ґрейс промокнути до рубця під дощем, доки директорка підходила до дверей, і відступив у безглуздій паніці до кафетерію, а потім до свого автомобіля. І ні в чому не почувався винним.
Телефон блямкнув, повідомивши, що з якоїсь немислимої далини йому надійшло останнє, ні на що не придатне відео з Південного Округу, від курки й кози.
Цей відеозапис нічого йому не повідав, не урвав його страждань, так само як і не дав жодної гадки про те, що ж сталося з Ґрейс. Якість була зерниста, нечітка. Кожен кліп тривав секунд шість, і кожен одночасно уривався. У першому його крісло порожніло до самого кінця, аж доки з’явився хтось розмитий і сів туди. Можливо, директорка, але контури надто розвезені. Інше відео показало зрізаного в кадрі Вітбі у кріслі навпроти: він робить руками якісь чудернацькі, особливі рухи, так, що його пальці скидаються на м’які корали, які гойдаються за морською течією. Безсловесний перегуд на задньому тлі. Чи Вітбі оце опинився у світі першої експедиції? А якщо так, то чи усвідомлює це?