Засвідчення

Невідступний погляд Вітбі пантрував за ним до парадного входу, і Керманич блискавично побіг майже бокаса, намагаючись не випускати Вітбі з поля зору, доки той не сховався за рогом. Тепер він виразно бачив левіафанів зі свого сну, які зорили на нього, — бачив їх із жахливою ясністю. Він не міг уникнути їхньої уваги.

Він телефонував своїй матері. Гіпнотизуй мене. Гіпнотизуй це, щоб воно покинуло мене. Він не міг до неї докричатися. Залишаючи повідомлення, кричущі, майже нерозбірливі та безладні.

Коридор, що вів до Гедлі з банальністю переповненого руху. Повсякденність дощу, який падав, відчуття тиску за собою. Спроби керувати власним подихом. Усі поради, які давала йому мати, геть вибито з голови.

Чи воно спинилося? Чи зупинилася директорка? Чи воно й далі преться вперед?

Чи ця невидима пляма тепер розповзається по всьому світу?

Уже подумки переглядаючи, коли його свідомість почала відновлюватися, знову почала функціонувати, що він міг би зробити інакше. Що, як це «що» взагалі було, могло б створити якусь різницю, або ж саме так усе й мало відбутися. У цьому всесвіті. Цього дня.

— Вибачте, — промовив він у машині — ні до кого: ні до Ґрейс, ні до Чіні, ні навіть до Вітбі. — Вибачте. — Але за що? Яка його роль у цьому?

Коли він доїхав до підніжжя пагорба, що вів до його будинку, радіорепортажі почали відбивати його реальність скалками і відблисками світла. Щось сталося на військовій базі, можливо, пов’язане із «докладанням зусиль для екологічного очищення». Були там і дивні спалахи, й чудні звуки, і стрілянина. Але ніхто нічого не знав. Напевне.

Окрім того, що наразі Керманич знав, — одну річ, яка уникала його, ховалася від нього у водних глибинах, так занурюючись, що годі було це розпізнати. Виявлено допіру, а вже й запізно чимсь зарадити. Бо, за тими похилими плечима й за нахилом голови директорки — там, у втіленому наближенні, во плоті — Керманич остаточно збагнув: та дівчинка на фотографії, поряд із доглядачем маяка, ото й була директорка — у дитинстві. У цій похилості чи крені плечей було, попри різні ракурси та велику відстань років, щось непомильне, якщо ви його шукаєте. Тепер, побачивши це, він уже не міг не бачити. Там, захована на просторах, із фотографії на директорській стіні дивилася сама директорка, вона в дитинстві, увічнена на світлині «Науково-спіритичною бригадою», поряд із Солом Евансом, чиї слова прикрашають мур топографічної аномалії у живій тканині. Вона задивлялася на це фото щодня у себе в кабінеті. Вона вирішила розмістити це фото там. Вона обрала жити у Блікерсвілі, в будинку, напханому по зав’язку реліквіями, які, можливо, належали якимсь кревнякам із материнського боку. Хто у Південному Окрузі це знав? Чи то була ще одна змова сам-на-сам, і директорка приховувала це за власним бажанням?

Припустімо, що він має слушність: вона побувала на маяку просто напередодні Події. І вона вийшла назовні, доки не зайшла межа. Вона знала забуте узбережжя, як себе саму. Спостерігалися ті речі, яких вона ніколи не довіряла паперові, а просто лише тому, ким була, звідки прийшла.