Відьма
- Автор: Хьювелт Томас Олд
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7535-23-1
- Переводчик: Олег Грицаєнко
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Відьма». Краткое содержание книги:
Для читачів віком від шістнадцяти років.
А якби замість тієї мороки вона виглянула у вікно, то побачила б, як дев’ятеро огрядних чоловіків мовчки ведуть крізь цвинтар її сина, Джастіна Вокера та Бурака Шеєра. Обвинувачених завели до Кришталевої церкви і провели вниз тими самими крученими сходами, якими часто спускалася Гризельда для підтримки життя Артура Рота. У склепі Колтон Метерс прочитав уголос вирок. Спочатку хлопці подумали, що він жартує, але незабаром почали кричати, спершу — від несподіванки, потім — від переляку, а наприкінці в них почалася істерика. Від тих страшних криків холонула кров у жилах, бо вони були непідробним втіленням людського страждання і відчаю. І коли двері, грюкнувши, зачинилися, а хлопці залишилися в підземеллі разом із небіжчиками, що лежали поряд на цвинтарі, то здавалося, що ті мертві теж почали кричати разом із ними.
Крики побудили сов. Ті побудили ласок.
І десь у Блек-Спрінзі відьма перестала шепотіти і… прислухалася.
Наступного ранку, 15 листопада, перші глядачі почали прибувати ще до світанку, щоб зайняти кращі місця. Як і під час спалення Очеретяної жінки два тижні тому, перехрестя було заблоковане металевими огорожами, які поставили колом навколо дерев’яного помосту. Сам поміст спорудила будівельна компанія Клайда Віллінґема. То була платформа заввишки майже два метри, мала довжину й ширину майже три метри, а на ній стояла якась споруда, що нагадувала опору для гойдалки А-подібної форми, зроблену з дерев’яних козел. Юрба заповнила не лише перехрестя, а й вузькі, мокрі від дощу вулиці навколо. Погода була хмарною, типовою для штату Нью-Йорк цієї пори року, тому всі вдягли непромокальні накидки та капюшони, що блищали у світлі вуличних ліхтарів, але парасольки досить завбачливо залишили вдома, щоб не затуляти ними видовище. Кафе «Сью’з Гайленд Дайнер» жваво торгувало кавою і какао з вуличного намету, щоб трохи скрасити людям напружене очікування. Щасливці, що мали друзів, які мешкали у навколишніх будинках, сиділи тепер у теплі, визираючи з вікон на других поверхах. А чимало заможних стариганів скупчилися у кімнатах готелю «Пойнт-ту-Пойнт Інн», який здавав їх за драконівськими погодинними цінами, щоб компенсувати втрати від вимушеного виселення Чужинців за місто.
Звісно, на чолі усіх цих заходів стояв Роберт Грім. Він ретельно ізолював місто з усіх боків, виставив загорожі, а на кордонах поставив патрулі з добровольців. То було нелегке завдання, але, якщо все спланувати ретельно, дороги треба було тримати перекритими лише впродовж години з того моменту, як на сході закривавіє перший спалах рожевого світла. Рада наказала усім роздрібним торгівцям скасувати або перенести в часі будь-які операції з Чужинцями, отже, блокпости залишилися майже непоміченими, і лише кілька машин довелося завертати назад.
Робертові Гріму було гидко. Йому було гидко абсолютно від усього. Від людей та їхнього лицемірства і прихованої жаги крові. Від їхнього угодовства і віроломства. Від Метерса, ката, Катаріни і хлопців, які жбурляли в неї каміння. А ще йому було гидко від самого себе, бо ж це йому забракло характеру завадити цьому огидному балагану.
Минуло кілька хвилин по шостій тридцять, і нарешті розпочалося видовище. Судова процесія вийшла з Кришталевої церкви і пішла огородженою парканами алеєю крізь цвинтар на Церковному пагорбі до помосту. Першим крокував Колтон Метерс, показний і суворий, обабіч нього йшли двоє членів ради, які голосували за вирок. За ними впритул рухалися охоронці на чолі з Реєм Деррелом. Джейдона Холста, Джастіна Вокера і Бурака Шеєра буквально тягли на залізних ланцюгах, так само брутально, як і вони самі не так давно гнали відьму. Вони були оголені до пояса, а на їхніх обличчях читалася паніка. За другою групою охоронців замикав процесію кат, ховаючи обличчя під ритуальним капюшоном, хоча усі знали, хто то був.
Не було схвальних вигуків. Не було гомону. Над натовпом нависло тільки зніяковіле, притишене бурмотіння. Коли настала мить, якої всі так чекали, коли люди змогли на власні очі побачити тих «монстрів», що каменували Катаріну, здається, вони раптом згадали: попри жахливі звинувачення, ці хлопці були теж людьми, а двоє з них — дітьми; вони були людьми, з якими вони жили разом, і з якими будуть змушені жити й надалі. Готовність до розправи поступилася місцем сорому, збудження — зніяковілості. Тільки коли процесія наблизилась до групи людей, що стояли навколо бронзової статуї пралі, й хтось вигукнув: «Убивці!», а кілька безмозких кретинів почали шпурляти у арештантів великі соснові шишки, тільки тоді насмілилися люди в юрбі підняти погляди… обличчя в них були бліді, але очі блищали.