Учта для гайвороння
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #4
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Учта для гайвороння». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В. Бродового: березень 2015 — жовтень 2016 р. Друга редакція, оновлена і з виправленнями: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Аріана гірко засміялася.
— Ти їх бачив? Мене він до них не пускає, ти про це знав?
— Вони проказували зраду, розпалювали війну…
— Лорезі шість років, Дореї — вісім. Яку війну вони могли розпалювати? Але батько ув’язнив їх разом із сестрами. Ти ж його бачив. Страх примушує навіть сильних чоловіків робити таке, чого б вони інакше не зробили, а мій батько ніколи не був сильним. Арисе, серденько моє, послухай мене заради того кохання, в якому ти мені освідчився. Я ніколи не була така безстрашна, як мої сестри в перших, бо пішла від слабшого сімені, але ми з Тієною одного віку і ще малими дівчатками стали близькі, наче рідні. Поміж нас немає таємниць, і якщо її ув’язнили, то можуть ув’язнити і мене, і то за ту саму справу… за справу з Мирцелою.
— Твій батько ніколи цього не зробить.
— Ти не знаєш мого батька. Я дарую йому зневіру, відколи вперше з’явилася на цей світ без пуцьки між ніг. Півдесятка разів він намагався віддати мене заміж за беззубих сивих старців — щоразу огидніших. Мушу визнати, він ніколи не наказував мені з ними одружитися, та самі лише пропозиції достатньо говорять про те, як він мене зневажає.
— І все ж ти його спадкоємиця.
— Справді?
— Він залишив тебе правити у Сонцесписі, коли сам поїхав до Водограйних Садів, хіба ні?
— Правити?! Оце вже ні. Він лишив свого брата в перших пана Манфрея за каштеляна, старого сліпого Рікассо за підстолія, шафарів — збирати мита і податки та віддавати їх на облік підскарбниці Алисі Панібрат, шарифів — берегти лад у місті-тіні, тивунів — судити порушників великокняжого закону, а маестра Милоша — давати ради листам, що не потребували уваги самого великого князя. Над усіма він поставив Червоного Гаспида. Мені віддали право лаштувати бенкети і свята, а ще розважати поважних гостей. Оберин їздив до Водограйних Садів щодватижні; мене батько викликав двічі на рік. Я не той спадкоємець, якого він хоче — він ясно дав мені це зрозуміти. Наші закони стримують його, інакше б він віддав наступництво престолу моєму братові — це я знаю напевне.
— Братові?! — Пан Арис узяв її за підборіддя і підняв голову, щоб зазирнути в очі. — Ти ж не про Тристана кажеш? Він іще зовсім хлопчик.
— Та не про Триса. Про Квентина. — Її очі були зухвалі та чорні, як гріх, і дивилися незворушно. — Я знаю правду, відколи мені виповнилося чотирнадцять. Одного вечора я пішла до батькової світлиці поцілувати його на ніч і побачила, що його нема. Згодом я дізналася, що по нього тоді послала мати. Батько лишив запалену свічку, я підійшла загасити її та побачила недописаного листа до мого брата Квентина, що жив тоді у Крицаку. Батько наказував Квентинові ретельно виконувати все, що радять маестер та майстер-мечник, бо «одного дня ти сидітимеш там, де я, і правитимеш усім Дорном, а володар має бути сильним і тілом, і розумом». — Сльоза скотилася м’якою щокою Аріани. — То були слова мого батька, написані ним власноруч. Відтоді вони палають у мене в голові. Тієї ночі я плакала, поки не заснула — і ще багато ночей поспіль.
Пан Арис ще не мав нагоди для знайомства з Квентином Мартелом. Великого княжича виховував з дитячих літ князь Крицак, якому він служив джурою, тоді зброєносцем, а тоді прийняв від князя і лицарство, зневаживши Червоного Гаспида. «Якби я був батьком, то теж хотів би мати сина за спадкоємця» — подумав Арис, але чуючи біль у її голосі, розумів, що втратить кохану, якщо зізнається.
— Може, ти не так усе зрозуміла, — припустив він. — Ти ж була дитиною. Може, батько лише заохочував твого брата до послуху в навчанні.
— Гадаєш? То скажи мені — де тепер Квентин?
— Великий княжич знаходиться у війську князя Крицака на Кістяному шляху, — відповів пан Арис із осторогою в голосі. Це йому сказав старий каштелян Сонцеспису, ще коли лицар уперше прибув до Дорну. Маестер з шовковою бородою повторив те саме.
Але Аріана уперто заперечила:
— Батько хоче, щоб ми в це вірили. Але я маю друзів, які кажуть інше. Мій брат потай перетнув вузьке море, вдаючи з себе пересічного купця. Навіщо?
— Звідки мені знати? На те може бути сто різних причин.
— Або лише одна. Чи знаєш ти, що «Золота Дружина» розірвала свою угоду з Миром?
— Сердюки порушують угоди мало не щодня.
— Але не «Золота Дружина». «Наше слово — те саме золото» — хваляться вони від днів Лихого Булата і донині. Мир стоїть на межі війни з Лисом і Тирошем. Навіщо розривати угоду, яка обіцяла гарну платню і чудову здобич?
— Можливо, Лис запропонував кращу. Або Тирош.
— Ні, — заперечила вона. — Я б повірила про будь-який інший охочий полк — чи не кожен легко змінить хазяїна за пів-шеляга. Але «Золота Дружина» зовсім інакша. То братство вигнанців і синів вигнанців, поєднане мрією Лихого Булата. Вони хочуть повернутися до рідного дому не менше, ніж добути золота. Князь Крицак знає про це незгірш мене. Його діди-прадіди билися поруч із Лихим Булатом у трьох Повстаннях Чорножарів.