Левіафан прокидається [calibre 5.10.1]

– Привіт, детективе, – привіталася Наомі, – з поверненням.

Де я? він намагався сказати. Горло було твердим. Напхане, мов метро людьми в годину пік.

– Не намагайся вставати, говорити абощо. Ви були у відключці тридцять шість годин. Добрі новини полягають у тому, що в нас лазарет з експертною системою військового класу і аптекою на п’ятнадцять марсіанських вояків. На тебе й капітана ми перевели з половину припасів.

Капітана. Голдена. Це правильно. Вони були в бою. Там був коридор і люди, які стріляли. І хтось там хворів. Він пам’ятає жінку, вкриту брунатним блювотинням, з бездумними очима, але він не був впевнений, чи не було це частиною нічних жахіть.

Наомі продовжувала говорити. Щось про повну заміну плазми і ураження клітин. Він спробував підняти руку і доторкнутися до неї, але прив’язь не дозволила. Ломота в спині виявилась нирками, і йому стало цікаво, що саме відфільтрувалось з його крові. Міллер закрив очі і заснув ще до того, як вирішив, що треба відпочити.

Цього разу сни його не турбували. Він проснувся від того, що щось глибоко в горлі ворухнулось, торкнулося гортані і відступило. Не відкриваючи очей, він повернувся на бік, кашлянув, виблював і повернувся назад.

Наступного разу при пробудженні він вже дихав сам. Горло лишалося подразненим і боліло, але руки вже не були прив’язаними. Дренажні трубки виходили з його живота та з боку, а з пенісу стирчав катетер затовшки з олівець. Особливо нічого не турбувало, тож він вирішив, що все ще під дією наркотиків. Одяг зник, його добропристойність прикривали лише тоненький бавовняний халат і гіпс на лівій руці, що робив її твердою і неповороткою. Хтось поклав його капелюха на сусідню койку.

Лазарет, як він тепер міг бачити, виглядав, мов лікарняна палата в дорожезному телесеріалі. Це не був госпіталь: це була матово-чорно-срібляста ідея того, яким госпіталь мав би бути. Монітори звисали, підтримувані в повітрі складною арматурою, доповідаючи про його кров’яний тиск, концентрацію нуклеїнової кислоти, насиченість крові киснем, водяний обмін. Крім того, було дві окремі цифри відліку. Одна – скільки залишилось до наступного раунду аутофагії, інша – скільки до введення наступних знеболювальних. Через прохід на сусідніх моніторах світилася Голденова статистика, більш-менш така сама.

Голден виглядав мов привид. Його шкіра була блідою, а склера червоною, з сотнями маленьких крововиливів. Обличчя припухло від стероїдів.

– Агов, – звернувся до нього Міллер.

Голден підняв руку і обережно помахав.

– Нам вдалося, – детективів голос звучав так, мов його протягнули алеєю за щиколотки.

– Ага, – погодився Джим.

– Це було жестяково.

– Так.

Міллер кивнув. Це забрало всі сили, які в нього були. Він знову ліг і лежав якщо не уві сні, то щонайменше без тями. Перш ніж провалитися в забуття, він посміхнувся. У нього вийшло. Він був на Голденовому судні. І вони йшли на пошуки того, що залишила для них по собі Жулі.