Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
10 вересня Ульбріксон зустрівся з журналістами на човновій станції. Він не поділився з ними обітницею, яку дав Хейзел, але ясно дав зрозуміти, якими будуть ставки в новому році. Спокійно, у виважених тонах, без перебільшення, він сказав, що він і його хлопці зіткнуться з «найжорсткішою конкуренцією, яку коли-небудь знала ця країна, щоб виграти право носити зоряно-смугастий прапор у Берліні... У нас є амбіції, і від самого початку осінніх зборів веслярі університету Вашингтона матимуть на меті олімпійські випробування». Він сказав, що розуміє — це буде важкодосяжне завдання. Усі знали, що Каліфорнія була у вигіднішому положенні. Але, як завершив свою промову тренер: «Поза всяким сумнівом, нас не заарештують за спробу».
Ульбріксон знав, що казати — це одне, а робити — зовсім інше. Впоратися з цим завданням означало зосередити всі свої ресурси і ухвалити деякі дуже жорсткі рішення. Йому доведеться ігнорувати хлопців, вподобаних ним особисто, і працювати з тими, що не обов’язково були йому до душі. Йому доведеться перехитрити Кая Ебрайта — це непростий виклик. Він мав знайти фінансування у період, що обіцяв бути ще одним бідним роком. І він збирався якнайкраще використати, можливо, найцінніший свій ресурс — Джорджа Покока.
Ел і Хейзел Ульбріксони часто розділяли вечерю із Джорджем і Френсіс Пококами в будинку однієї чи іншої пари. Після вечері двоє чоловіків насолоджувалися розмовами про веслування протягом кількох годин поспіль. Вони обговорювали дизайн човнів і методи такелажного оснащення, сперечалися щодо перегонових стратегій, згадували минулі перемоги і поразки, аналізували сильні й слабкі сторони інших екіпажів і тренерів. Це було можливістю для стриманого Ульбріксона розслабитися, відкритися та довіритися англійцеві, пожартувати з приводу подій на човновій станції та викурити сигарету поза полем зору хлопців. Але найперше, це було шансом зробити те, що тренери університету Вашингтона робили з 1913 року: дізнатися щось від Покока, будь то доречна цитата з Шекспіра, кращий спосіб проходження перегонів чи розуміння внутрішніх механізмів роботи розуму весляра. З наближенням до олімпійського року, їхні розмови неминуче зосередилися на сильних і слабких сторонах хлопців, що були в розпорядженні Ульбріксона.
Для успішного походу за олімпійським золотом потрібно було знайти 9 хлопців виняткової сили, грації, витривалості та, більш за все, психологічної стійкості. Вони мали веслувати майже бездоганно в довгих і коротких перегонах та в різноманітних умовах. Вони мали добре співіснувати разом, перебуваючи тижнями в безпосередній близькості один з одним — подорожуючи, приймаючи їжу і сон та веслуючи в перегонах без жодного внутрішнього тертя між собою. Вони мали виступати під величезним психологічним тиском на найвизначніших змаганнях у спорті, під пильними поглядами цілого світу.
У певний момент тієї осені постало питання Джо Ранца. Ульбріксон вивчав Джо вже протягом року, з тих пір як Том Боллес уперше попередив його, що хлопець був образливим і неврівноваженим, що були дні, коли він міг веслувати як ртуть — так гладко, плавно й потужно, що здавався частиною човна, свого весла і води одночасно, але були дні, коли він працював відверто огидно. З того часу Ульбріксон перепробував усе — він лаяв Джо, заохочував його, понижував і знову підвищував. Але тренер ні на йоту не наблизився до розуміння його таємниці. Тепер Ульбріксон звернувся до Покока за допомогою. Він попросив англійця зайнятися Ранцом — поговорити з ним та спробувати з’ясувати, у чому справа, і якщо це можливо, усунути причину.
Одного яскравого, свіжого вересневого ранку, коли Покок почав підніматися по сходинках до своєї майстерні на верхньому поверсі, він зауважив Джо, що робив присідання на лавці в задній частині човнової станції. Він жестом запросив Джо підійти, сказав, що помітив, як той іноді заглядає в його майстерню, і запитав, чи хотів би він поглянути на неї. Джо не залишалось нічого іншого, як піднятися сходами.
Горище було світле й просторе, уранішнє світло заливало його з двох великих вікон у задній стіні. Повітря було густе з кисло-гострим запахом морського лаку. Купи тирси і завитки стружок лежали на підлозі. Довга двотаврова балка розтягнулась майже на всю довжину горища, а на ній лежав каркас восьмивесельного човна в процесі виготовлення.