Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

У той час, як Джо Ранц, Джонні Уайт, Чак Дей і тисячі інших молодих американців гарували в гарячих кам’янистих розколинах Гранд-Кулі влітку 1935 року, тисячі молодих німців роїлися на будівельному майданчику іншого великого проекту громадської споруди в Берліні. Відколи Адольф Гітлер відвідав це місце восени 1933 року, майданчик «Рейхсспортфельду», що розгорнувся на 132 гектарах, разюче трансформувався. Прилеглий іподром був знесений, і наразі понад 5 сотень компаній, найнятих нацистською державою, працювали над підготовкою його до Олімпійських ігор. Щоб залучити до робіт якнайбільшу кількість людей, Гітлер видав припис, що практично все повинно бути зроблено вручну, навіть те, що машини могли би виконати більш ефективно. Однак усі найняті чоловіки мали бути «відповідними працівниками німецького громадянства і арійської раси, що не перебувають у профспілці».

Усе в цьому проекті було масивне. Великий амфітеатр Олімпійського стадіону, з полем на 13 метрів нижче від рівня землі, розкопали і вирівняли, центральне поле засіяли травою, яка вже виросла пишною і зеленою. Навколо периметра майбутньої двоповерхової колонади звели 136 рівномірно розташованих квадратних стовпів. Побудували опалубку для 72 ярусів сидінь, що вміщуватимуть 110 тисяч глядачів. Тепер опалубку заливали 17 тисячами тонн бетону. Приварювались один до одного 7300 тонн листового металу. Понад 30 тисяч кубічних метрів натурального каменю доставили на майданчик, і сотні мулярів працювали молотками і зубилами, покриваючи фасад стадіону блоками вишуканого франконійського вапняку кольору слонової кістки. Хокейний стадіон, плавальний басейн, кінноспортивний комплекс, величезна монолітна виставкова зала, гімнастична зала, грецький амфітеатр, тенісні корти, ресторани і розлогі адміністративні будівлі, — усе було на різних стадіях завершення. Як і стадіон, більшість споруд обкладали натуральним каменем. Увесь камінь був німецького походження — вапняк із Франконії, базальт із пагорбів Айфелю, граніт і мармур із Сілезії, травертин із Тюрінгії, порфір із Саксонії.

На захід від стадіону була вирівняна величезна площа для зборів «Майфельд», і на ній зводилася велика дзвіниця з вапняку. Зрештою вона здійметься угору на 75 метрів. Великий дзвін у ній матиме довкруж свого нижнього краю напис, затиснутий між двома свастиками: «Ich rufe die Jugend der Welt!» («Я закликаю молодь світу!»). І молодь дійсно відгукнеться на заклик, спочатку щодо Олімпіади, а потім — дечого іншого. Трохи менш ніж через 10 років, в останні відчайдушні дні існування Третього Рейха, безліч хлопців із «Гітлерюгенду» в ніжному віці 10-11 років, присівши біля підніжжя дзвіниці серед блоків вишуканого франконійського вапняку, з яких складалась кам’яна кладка будівель, що зводилися зараз, стрілятимуть у значно старших за себе російських хлопців, що наступатимуть. У ті останні кілька днів, коли Берлін горів навколо них, декотрих із тих німецьких хлопчаків — тих, що плакали, відмовлялися стріляти чи намагалися здатися — офіцери вишикують перед цими вапняковими плитами і розстріляють.

За 24 кілометри на південний схід, у вкритій зеленню озерній місцевості спільноти Грюнау, що милувала око, підготування до змагань з олімпійського веслування, веслування на каное та каякінгу, також ішли повним ходом. Грюнау був розташований на західному березі довгого, вузького Лангер-Зее, одного з кількох озер, які живила річка Даме, якраз там, де околиці починали поступатися відкритим лукам і ділянкам темного лісу на південний схід від Берліна. Лангер-Зее, з глибокою синьою водою, давно було центром водних видів спорту в Берліні. Веслувальні і вітрильні регати проводились там із 1870 років. Кайзер Вільгельм II побудував розлогий літній флігель у Грюнау, щоб імператорська сім’я могла перебувати в комфорті під час перегляду змагань чи купання у воді. До 1925 року десятки веслувальних клубів мали свої головні осередки в Грюнау і навколо нього, серед них ті, чиї учасники були винятково євреями або винятково вихідцями нордичної раси, а також багато таких, де представники різних рас були змішані. З 1912 року у цих клубах веслували і жінки, хоча дрес-код для них вимагав геть незручного вбрання для веслування: високо зашнурованих черевиків, довгих спідниць і блузок із довгими рукавами та горловиною, яка щільно прилягала до шиї.