Музей покинутих секретів

Як це вона в тому сні сказала — «дуже багато смертей»?..

Заціпенівши, Дарина чула віддих підземної хлані — то її невидимі випари піднімалися впритул, дурманили голову. Прибутні, наділені клітинною здатністю до саморозмноження хвости банківських рахунків, блимотіння таємничих цифр на моніторах комп'ютерів та біржевих табло: все це було живе — надималось, сплескувало, росло, ворушилось… Цікаво, сказала вона шефові, дуже цікаво, і аткуда ж дровішкі? Шеф сприйняв це за вияв захоплення з її боку й хвальковито підморгнув, як тоді в себе на новосіллі: мовляв, знай наших!.. Не, сказала вона, ще не здогадуючись, як близько їй до того, щоб зняти кришку каналізаційного люка й навіч угледіти сліпий кислотно-зеленкавий посвіт, — зрозумій мене правильно, я, звичайно, знаю, що я жінка дорога (тут він масненько оскиривсь), але про безплатний сир у мишоловці теж знаю — косички стільки не коштують!.. Це вона вже перла навпрошки по бездоріжжю, бо їй уже було все одно, вона вже розуміла, що справу програно, то хотіла мати бодай одну сатисфакцію — збагнути механізм, що за тим стоїть: хай це буде її останнє журналістське розслідування, вона ж усе-таки професіонал, ні?.. (Про Владу вона гадала була на осінь, на роковини смерти, зробити окремий фільм для «Ліхтаря» — і про Владу теж, угу, і Влада теж уже не на часі, та й Вадим став частіше мелькати на телебаченні і взагалі, схоже, вичуняв і незле собі радить, і нащо нам здалися мертві, коли до нас у черзі товпляться живі, і до того ж платять?..)

Хірург із Донеччини, Влада, Геля Довганівна, яку вона все відкладала, не в змозі підібрати до неї ключа, — Господи, як же вона пишалася своєю програмою, як любила своїх героїв, з яким хвилюванням відкривала на ранок після передачі веб-сайт і читала глядацькі відгуки, та що ж це діється, на які пси ми сходимо, що дозволяємо з собою робити!.. Ні, вона не розплакалася прямо там, у шефовому кабінеті, вона витримала морду по-екранному — кремовим тістечком, бо в ній скипав гнів, а гнів вимагав якось діяти, і то негайно, — і вона допитувалася, перейшла в наступ, заганяючи шефа в кут, вона сама не чекала од себе такого навального темпу, її несло, як відьму на мітлі, а він і не бачив, що це всього-на-всього спроба засудженого стратенця вивідати в ката, за яким законом його засуджено, — ні, він дивився на неї з дедалі наростаючою повагою: як на жінку, яка вміло, грамотно набиває собі ціну, молодчина. (Вона вже стільки разів стикалася з цією разючою короткозорістю ума в людях, загалом геть недурних, а в своїй царині й зовсім, здавалось би, розумних, що давно перестала з того дивувати, — це був як вірус якийсь, і дедалі ширений, що вражав не тільки політиків, бізнесовців чи свого брата журналіста, а навіть і митців, від яких узагалі-то заведено сподіватися складнішої душевної організації: люди не жили, а цілий час розігрували комбінації, і все, що виходило за межі їхніх комбінацій, попросту блокувалося їм у свідомості, ніби там виникала сліпа пляма.) Шеф справді її цінував, у нього навіть кінчик носа упрів од напруги, помітила вона злорадо, — не тільки їй ця розмова коштувала! — ну харашо, зітхнув, широкосердо викидаючи останнього козиря, зарукавного свого джокера, всі карти на стіл! — можливо, йому вдасться вибити для неї й більшу суму, він спробує домовитися, — якщо вийде, її «возьмут в долю» (це він уже говорив по-російськи, коли зайшло про гроші, він остаточно перейшов на російську) — з конкурсу «Міс Канал» для дівчат-глядачок. Он як? Це дуже серйозний проект, застеріг він, нервово посмикуючи своїм упрілим носом (а «Діогенів ліхтар», значить, був НЕсерйозний! — подумки диктувала вона невидимому адвокатові: кожне шефове слово пекло її вогнем), тільки це вже має лишатися строго між ними, о'кей? (Щось їй це нагадало — ах так, її капітана з доісторичної доби, з того кабінету за дерматиновими дверми 1987 — го року: той теж із таким самим гробовим притиском її просив, щоб «наш разговор оставался между намі»…) Це і в її інтересах, до речі, бо на шоу «Міс Канал» він планує ведучим Юрка (Юрка! — зойкнула вона подумки, — і що, Юрко згодиться?..), але тільки на зарплату, — по доходах Юрко не в темі. Ти ба, отже, її таки цінують. А що за шоу? Ну, шоу як шоу, головне — це відбір і сортування кандидаток, а далі дівчатами вже займатиметься інша фірма. Як це? Крім фіналісток, які підуть на шоу, пояснив він. А доходи ж звідки візьмуться, мало не спитала вона, як остання ідіотка, — і тут раптом до неї дійшло.