Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес
- Автор: Макбрайд Джеремі
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: К.І.С.
- Жанр: право
Электронная книга - «Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес». Краткое содержание книги:
Для цього наведено витяги з ключових рішень Європейського Суду з прав людини та колишньої Європейської комісії з прав людини стосовно скарг щодо порушень, передбачених Конвенцією прав і свобод, а також щодо порушень, допущених у ході процедур оскарження та інших пов'язаних з кримінальним провадженням процедур.
Витяги з практики Європейського суду важливі не тільки тому, що текст Конвенції сам по собі є дуже загальним для визначення сфери застосування, яку охоплюють її положення, а й тому, що обставини вибраних справ дають уявлення про можливі варіанти застосування згаданих вимог у конкретних ситуаціях.
42. Розглянувши ці фактори, Суд не вважає, щоб якийсь із них, узятий окремо або в поєднанні з іншими, міг компенсувати втрати, заподіяні захистові прийняттям показів С. T. Справді, навіть і без свідчень С. T., заявникові, можливо, довелося б свідчити, аргументуючи свої заперечення іншого пункту обвинувачення, а саме другого. Але якби свідчення С. Т. прийняті не були, цілком імовірно, що справу заявника розглянули б тільки за другим пунктом обвинувачення і йому б довелося свідчити тільки щодо цього пункту. Щодо розбіжностей між свідченнями С. Т. і тим, що вона розповідала двом свідкам, то Суд вважає їх малозначущими за своїм характером. Захист вказав лише на одну таку непослідовність, а саме на те, що, як заявляла С. Т. у своїх свідченнях, в один із моментів стверджуваного нападу заявник доторкнувся до її обличчя і рота, тимчасом як описуючи цю подію одному із свідків, вона сказала, що сама доторкнулася до власного обличчя на вимогу заявника. Хоча захист, звичайно, міг спробувати поставити під сумнів надійність С. Т., проте важко зрозуміти, на якій підставі він це зробив би, а надто якщо взяти до уваги, що її опис обставин великою мірою збігався з описом другої потерпілої особи, жодних доказів змови з якою, на думку суддів, що розглядали справу, не було. Можливо, те, що не було змови в національному праві є фактором, який свідчить на користь прийнятності, але в цій справі його не можна вважати врівноважувальним за змістом пункту 1 статті 6, обраного в поєднанні з пунктом 3(d) статті 6. Те, що не було змови не впливає на висновок Суду, що зміст свідчень після того, як їх прийняли, став доказом за першим пунктом обвинувачення, спростувати який заявник фактично не міг. Що стосується суддівського застереження присяжним, то апеляційний суд визнав його недостатнім. Навіть якщо б це було не так, Суд не переконаний, що якісь інші відповідні дії могли ефективно збалансувати вплив від неперевірених заяв, які були єдиним доказом проти заявника.
43. Отже, Суд вирішує, що стосовно пана аль-Хаваджі було порушення пункту 1 в поєднанні з пунктом 3(d) статті 6 Конвенції...
44. Звертаючись до справи пана Тагері, Суд насамперед відзначає, що свідок Т., хоч і не був присутнім, але не був анонімним. Хоча, за висновком судді, свідок Т. справді боявся свідчити, жодної спроби приховувати його особу не зробили: він був відомий не тільки заявникові, але й усім іншим присутнім на місці злочину. Однак Суд погоджується з обґрунтованою думкою судді, який розглядав справу, про те, що Т. справді боявся і що саме з цієї причини суддя дозволив його свідчення долучити як доказ.
45. У цьому випадку уряд посилався на такі основні врівноважувальні фактори: суддя першої інстанції розглянув альтернативні заходи; заявник був у змозі заперечити або спростувати свідчення, свідчачи сам і викликаючи інших свідків; суддя суду першої інстанції попередив присяжних, що їм треба обережно ставитися до свідчень відсутнього свідка; суддя повідомив присяжним, що заявник не несе відповідальності за переляк Т.
46. Суд не вважає, що ці чинники, узяті окремо або сукупно, забезпечили б справедливість судового розгляду або компенсували серйозну шкоду, завдану позиції захисту внаслідок прийняття свідчень Т. як доказу. Національним судам, коли вони стикаються з проблемою відсутності або анонімності свідків, належало б розглянути можливість застосування альтернативних заходів, які менше обмежували б права захисту, допускаючи прийняття свідчень свідків як доказу. Однак факт визнання альтернативних заходів недоречними не звільняє суди держави від їхньої відповідальності за те, що в разі, коли вони дозволяють заслуховувати свідчення свідків як доказ, це не порушуватиме пунктів § 1 і 3(d) статті 6. Навіть більше, відмова від застосування менш обмежувальних заходів передбачає ще більшу відповідальність за забезпечення дотримання прав на захист. Що стосується можливості заявника спростувати свідчення свідків, викликавши інших свідків, то проблема якраз і полягала в тому, що, за винятком Т., іншого свідка, який би, очевидно, міг або був готовий розповісти, що він бачив, не було. Суд, за цих обставин, не вважає, що свідчення Т. можна було б справді спростувати. Суд погоджується з тим, що заявник сам свідчив, заперечуючи обвинувачення, утім рішення так вчинити, певне, було пов’язане з прийняттям як доказу показів Т. Говорити, що право обвинуваченого наводити докази на свій захист врівноважує втрату можливості бачити та забезпечити допит і перехресний допит єдиного свідка проти нього з боку обвинувачення, не можна.