Повернутися дощем
- Автор: Талан Светлана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1474-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Повернутися дощем». Краткое содержание книги:
— Якесь село, — сказав Мона.
— Хай як не хочеться, але треба йти туди, — зітхнув Гена. — Роздобути води і дізнатися, чи в правильному напрямку рухаємося. Одразу заявляю, що піду сам.
— Гаразд, — погодився Злий, — усім іти не можна, людей полякаємо. Та спочатку подрімаємо пару годин. Хто вартуватиме першу годину?
— Я, — пробасив Кабан. — Моя черга про вас піклуватися.
На вечері Вадима не було. Настя розхвилювалася, а потім зрозуміла, що привели їсти не всіх чоловіків. Степан також ще не повернувся.
— Мабуть, кудись далеко повезли на роботу і затрималися, — висловила припущення Олена і порадила Насті не панікувати.
Вадим повернувся в камеру пізно ввечері й був надто стомлений, щоб розповідати. Чоловік приліг, закинув руки під голову і лише через десять хвилин сказав:
— Був важкий день.
— Знову розбирали завали? — спитала Настя.
— Ні, нам знайшли кращу роботу. Возили в Хрящувате на розмінування.
— Що?!
— З нами були сапери, вони пояснили, як шукати міни і як їх розміновувати, а потім спостерігали віддалік, — пояснив Вадим.
— Але ж ви не професіонали… Взагалі не можу уявити, як таке може бути. Багато вас було?
Вадим розповів, що всього взяли п’ятнадцять чоловіків, в основному тих, хто служив, потім розбили на групи по п’ятеро людей на кожне поле.
— Сказали так: «Ваші укропи замінували, вам і розміновувати». Дехто злякався і відмовився, — розповідав Вадим. — Тоді ополченці наставили на них автомати і, наказавши бігти по полю, сміялися, мовляв, не можеш розміновувати руками, то розміновуй ногами.
— Справжні фашисти.
— Степан зголосився працювати сам, але хто його слухав? Довелося йти всім. Нам пощастило, жодного разу не рвонуло. Ну, а ти як? Куди посилали?
Настя пошепки розповіла про зустріч з Алісою при вимкненому світлі, бо вони не знали, чи працюють камери спостереження.
— Сподіваюсь, що твій план спрацює, — сказав Вадим.
Уночі Настя погано спала. Події останнього дня розхвилювали і дали надію. Вона слухала, як уві сні рівномірно дихає Вадим, і боялася соватися, щоб його не потривожити. Найбільше вона непокоїлася про те, чи вдасться їй знову зустрітися з Алісою.
Насті пощастило. Наступного дня її знову направили на роботу в громадську їдальню. Аліса привіталася з нею, коли проходила повз, і підморгнула. Настя почистила і перемила моркву і після обіду взялася за цибулю. Хоч вона мочила у воді ніж і саму цибулю, сльози все одно заливали очі.
— Давай допоможу, — почула вона голос Аліси.
Жінка сіла навпроти Насті спиною до охоронця і почала чистити цибулю.
— Не можу тебе порадувати, — прошепотіла Аліса. — Пробувала дзвонити, але такий номер не обслуговується.
— Ти нічого не переплутала?
— Та ні, — сказала Аліса і повторила номер. — Краєм вуха чула, що наші афганці допомагають у звільненні полонених, тож я можу з ними зв’язатися. У нас сусід — афганець, тому якщо ти не проти, я з ним переговорю.
— А це точно?
— Точніше не буває.
— Тоді поговори, не забудь про Вадима.
— Домовились. Може, все-таки подзвонити твоїй матері? Вона ж хвилюється.
— Якщо афганці погодяться нам допомогти, одразу їй подзвони, — сказала Настя.
Аліса принесла Насті білизну, дві футболки, мило і рушник.
— Вадиму я купила труси і футболку, — сказала, — наприкінці дня віддам на перевірку охороні і тоді забереш.
— Дякую тобі, — розчулилася Настя. — Алісо, а тобі подобається таке життя, коли охороні потрібно навіть труси показувати?
— Нічого страшного в цьому немає. Це ж для нашої безпеки. Ти навіть не знаєш, скільки хорошого роблять наші рєбята!
— І що ж вони роблять? Поясни, може, я чогось не доганяю.
— Можеш сміятися, не вірити, пускати шпильки, як ти вмієш, але спробую тобі дещо пояснити, — сказала Аліса. — Ця їдальня безкоштовна для населення, і вона така не одна на місто. Нам привозять гуманітарну допомогу, ми готуємо для людей. Тричі на день вони приходять сюди поїсти. В Україні є такі заклади? Нема і не буде. Ви звикли бачити в нас лише погане.
— Наприклад?
— Ваші ЗМІ засуджують комендантську годину і заборону на пересування містом цивільних машин. А те, що в місті орудували укропські диверсійні групи і було вжито всіх заходів безпеки, — цього ніхто не бачив. Не бачать ваші журналісти те, що в найтяжчі часи, коли не працював мобільний зв’язок, наші рєбята ходили по місту з раціями. До них ішли люди, щоб викликати «швидку» чи пожежну машину, відвезти породіллю в лікарню чи викликати до хворої дитини лікаря. Що б ми робили без них?