Третя світова: Битва за Україну
- Автор: Фельштинский Юрий Георгиевич, Станчев Михаил
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Третя світова: Битва за Україну». Краткое содержание книги:
Пройшовши ритуал «погодження» через мітингове «чистилище» Майдану, уряд відчайдушно взявся за роботу. Головним завданням було залатати ті діри, що утворилися в державному бюджеті внаслідок дій попередньої влади. Три мільярди доларів, виділених Росією для уряду Януковича, закінчувались, нові кредити новій українській владі Росія надавати відмовилась. Тоді український уряд звернувся за допомогою до ЄС та США. Основні фінансові засоби — 17 мільйонів доларів — міг виділити Міжнародний валютний фонд у разі дотримання Україною певних політичних та економічних умов. Яценюк звернувся до США та ЄС з проханням заблокувати активи «сім’ї» Януковича та інших представників попередньої української влади в закордонних банках, що швидше за все було зроблено, проте про повернення цих коштів Україні поки що не йшлося. Також підняли питання про повернення до державного бюджету грошей, вивезених олігархами за кордон, однак ця ініціатива не мала розвитку — в ній не були зацікавлені перш за все олігархи.
Донецький клан
Після усунення «сім’ї» Януковича від владного керма в Україні запанували політичні сили, що дістали підтримку олігархів. Власне, це були ті ж самі олігархи, які в минулому підтримували старий уряд (відкрито) та опозицію (таємно). Розрахунок завжди базувався на тому, що з правлячою більшістю треба дружити, а опозиційну меншість — підтримувати. Оскільки у разі повалення влади прийде підтримувана тобою опозиція, твої економічні інтереси все одно будуть враховані. Гасло «Старих олігархів геть, хай живуть нові!» не було проголошене лише з тієї банальної причини, що влада в Україні постійно змінювалася, та олігархи залишалися. Частина олігархів з цілковитим комфортом й далі засідала в парламенті: 20 найбагатших членів Верховної Ради володіли загальним капіталом у 8,6 млрд доларів. Половина з цього капіталу припадала на депутатів В. Новинського, П. Порошенка, К. Жеваго та С. Тігіпка.
Це явище зародилося в епоху становлення незалежності та переділу власності між основними гравцями на політичній сцені — колишніми президентами та прем’єрами, керівниками спецслужб і силовими міністрами, основним заняттям яких було покращення добробуту, проте не держави в цілому, а тільки власного. Консолідований капітал українських олігархічних груп за оцінками спеціалістів складав понад 83 млрд доларів. Основними «рушійними силами» української політики та економіки були та й донині залишаються донецький та дніпропетровський клани. «Донецькі» переживали свій ренесанс тричі — в часи Юхима Звягільського, Володимира Щербаня та Віктора Януковича.
Незважаючи на те, що в Донбасі зосереджено біля 50 % металургійної промисловості країни, практично вся вугледобувна промисловість, підприємства важкого машинобудування та енергетики, у Києві, за рідкісними винятками, панували дніпропетровці, які ще з радянських часів сиділи на політичному олімпі. Попри це, щоразу центр був вимушений враховувати інтереси донецького лобі. Донецькими були, для прикладу, в.о. прем’єр-міністра Юхим Звягільський та віце-прем’єр Валентин Ландик — власник процвітаючого підприємства, на якому збирали холодильники «Норд»; у вугільному міністерстві та міністерстві енергетики донецьких представляв С. Тулуб. Донецькі олігархи майстерно маніпулювали профспілками шахтарів, найсильнішими в країні, та лівими політичними силами, зокрема комуністами. Керівник української компартії П. Симоненко свого часу обіймав посаду секретаря Донецького обкому комсомолу.
Після відходу від влади Звягільського (який привласнив одну з найбільш прибуткових шахт Донбасу — шахту ім. Засядька) до середини 1990-х років інтереси донецьких в уряді лобіювали однофамільці — Євген Щербань (власник мережі автозаправних станцій в області, а також корпорацій «Атон», «Амест» та «Гефест»; депутат українського парламенту в середині 1990-х) та Володимир Щербань — на той час глава Донецької обласної ради та Донецької обласної державної адміністрації. Вони намагались підкорити собі так званих «металургійних баронів», чим пояснюється ціла серія тодішніх кривавих «розборок» в області, в тому ж рахунку — й убивство самого Євгена Щербаня.