Нічний адміністратор

«Вичекай», — говорив собі Джонатан. Очі закриті. Тіло випростане. Голова болить так, що аж нудить. Ритмічне погойдування Коркоранового крісла пришвидшилось, а потім завмерло. Джонатан відчув сигаретний дим дуже близько і побачив тушу Коркорана, коли той повис над ним.

— Дорогенький, до тебе доходять мої слова? Правду кажучи, нам, мабуть, не так вже й кепсько, як ми робимо вигляд. Лікар сказав, що ми дуже швидко видужуємо.

— Я нікого не просив мене сюди привозити. І ви не гестапо. Я зробив вам послугу. Тепер дайте мені повернутися назад до Лоу.

— Але, солоденький мій, ти ж зробив нам неймовірну послугу! Шеф повністю на твоєму боці! І я теж. Ми перед тобою у боргу. І немалому. Шеф не з тих, хто не віддає борги. Він дуже зациклився на тобі, як це часто трапляється з далекоглядними людьми, коли вони відчувають до когось вдячність. Терпіти не може бути боржником. Надає перевагу мати боржників. Така вже у нього натура, сам розумієш. Усі великі люди такі. Тому він хоче віддячити тобі. — Коркоран тинявся туди-сюди кімнатою, тримаючи руки в кишенях і добираючи аргументи. — Але він також дещо стривожений. Щось не дає йому спокою. І у цьому немає нічого дивного, правда?

— Забирайтеся. Дайте мені спокій.

— Схоже на те, що стариган Майстер сплів шефу історійку, нібито ти, вичистивши його сейф, дременув в Англію і там замочив якогось хлопчину. «Рябої кобили сон», — відповів йому на це шеф, це, мабуть, якийсь інший Лінден, бо наш — просто герой. Але тут шеф почав сам дещо винюхувати, це цілком у його стилі. І виявилося, що старий Майстер попав у саме яблучко. — Ще одна життєдайна затяжка. Джонатан продовжував удавати мертвого. — Шеф, звісно, нікому нічичирк, окрім вашого покірного слуги. Врешті-решт, багато хто міняє ім’я, і то постійно. Але вбивство — це вже з зовсім іншої опери. Це справа особиста, тому шеф не хоче нікому про це розповідати. Він не хоче пригріти у себе на грудях змію. Це і зрозуміло, він же сімейна людина. Але з іншого боку, змія від змії відрізняється, якщо ти розумієш, про що я. Може, ти належиш до неотруйних змій. Тому він і уповноважив мене вивідати, що там з тобою і до чого, поки вони з Джед займаються своїми справами. Джед — його совість, — пояснив він. — Дитя природи. Ти з нею знайомий. Така висока дівчина неземної краси. — Він трусив Джонатана за плече. — Дорогенький, ну ж бо, прокидайся! Я вболіваю за тебе. І шеф також. Бо тут тобі не Англія. Ми громадяни світу і все таке. Ну, містере Пайн.

Коркоранове не надто ввічливе прохання так і не долетіло до Джонатанової свідомості. Тому що той змусив себе заснути. Він «утік» у глибокий сон, як свого часу часто робив у сиротинці.