Нічний адміністратор

— Дорогенький, — почувся хриплий голос представника англійського вищого класу у супроводі запахів випитого вчора алкоголю і викурених уранці французьких сигарет з гидотним душком. — І як ми сьогодні почуваємося? Любчику, ти явно не застряг на місці. Спочатку ми були червоного кольору Гарібальді, потім стали синюваті, як бабуїн, а сьогодні ми якогось жовчного відтінку чи радше жовтого, як застояна сеча віслюка. Хочеться сподіватися, що ми ось-ось видужаємо.

Кишені спортивної куртки майора Коркорана були набиті ручками і всілякими типово чоловічими дрібницями. Величезні плями поту йшли від пахв і аж до живота.

— Насправді, я хотів би скоро поїхати, — сказав Джонатан.

— Звичайно, дорогенький, коли твоя душа забажає. Поговори з шефом. Хай тільки він повернеться. Вдалий момент і все таке. Ми ж тут добре харчуємося, еге ж? І про міцний сон не забуваємо. Ну, до завтра. Chüss[74].

І коли настало завтра, Коркоран знову був тут як тут, пронизуючи його поглядом і покурюючи сигарету.

— Фріскі, дорогенький, іди-но до бісової матері, якщо твоя ласка.

— Слухаюся, майоре, — з посмішкою відповів Фріскі і слухняно зник за дверима, а Коркоран тим часом пошкандибав у темряві до крісла-качалки, і, вдячно видихнувши, гупнувся у нього.

— Любчику, ти ж не проти, що я курю? Не можу зібратися з думками, якщо не кручу між пальцями сигаретку. Я підсів не так на вдихання і видихання диму, як на потребу потримати в руках щось подовгувате і тверденьке.

«У полку його не переварювали, тому він якимось дивом прослужив цілих п’ять років у військовій розвідці, хоча ми всі знаємо, що ця так звана «розвідка» мала б називатися зовсім по-іншому, — розповідав йому Берр. — Тим не менше, Коркі їм добре послужив. Роупер любить його не лише за гарні очі».

— Любчику, ми ж, певно, і самі трохи покурювали, еге ж? У кращі часи?

— Трохи.

— Сонечко, а коли були ці кращі часи?

— Коли я куховарив.

— Перепрошую, не почув.

— Коли працював кухарем. Коли вирішив перепочити трохи від готельного бізнесу.

Майор Коркоран раптом пожвавився:

— Мушу визнати, тієї ночі у Мама Лоу їжа була першокласна, хай мене грім поб’є, коли брешу! Таки було з біса смачно! Ми самі-самісінькі приготували ті устриці під соусом?

— Так.

— Пальчики оближеш. А морквяний кекс? Мушу визнати, з ним ми влучили просто у яблучко. Це улюблений десерт шефа. Його звідкись доставили, еге ж?

— Я його спік.

— Повтори-но, любчику.

— Я його спік.

Коркоран не міг дібрати слів:

— Ти хочеш сказати, що це ти спік морквяний кекс? Своїми власними маленькими руками? От так от, дорогенький. — Він затягнувся сигаретою, з захопленням усміхаючись до Джонатана крізь дим. — Поцупив рецепт у «Майстерс», еге ж? — Він похитав головою. — Просто геній. — Ще одна величезна хмара диму. — Любчику, а може, ми заодно і ще щось прихопили у «Майстерс», га?