Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ГО Форум видавців
- ISBN: 966-537-135-5
- Переводчик: Тарас Возняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою». Краткое содержание книги:
Ця книжка — незвичайна. І не тільки тому, що представлено у ній новели нашого земляка із Дрогобича Бруно Шульца, блискучого письменника-новеліста рівня Франца Кафки, Стефана Цвейга чи Антона Чехова. Ця збірка новел — своєрідна перекладацька лабораторія, в якій у чарівних колбах і ретортах українських алхіміків художнього перекладу, золотом горить-переливається, відтворюючись у своїй первозданній красі, магічне слово майстра.
Перекладати Шульца непросто.
Передовсім тому, що він письменник, який у короткій художній формі намагався втілити універсум — витворити власний світ із безліччю лише на перший погляд малозначущих, а насправді тонких і символічних деталей, нюансів, алюзій і натяків, іноді навіть просто багатозначного замовчування, істинну суть яких мав би відчути й розшифрувати читач. Процес дешифрування Шульцового тексту — таїна на межі містики, бо ж кожне слово письменника може нести якийсь несподіваний відтінок значення, символ, натяк, без котрих філігранні, ажурні конструкції його художнього світу деформуються й загрозливо тріщать.
Не дивно. Адже й сам письменник, даючи відповідь на анкету про таємниці письменницької творчості, у «Wiadomościah Literackich» навесні 1939 року писав: «Сьогодні мене приваблюють усе більше невиражальні теми. Парадокс, в напруженні між їх невиражальністю та мізерністю й універсальною претензією, бажанням репрезентувати все є найсильнішим творчим стимулом.» (Цит. за Panas Władysław. Księga blasku: Traktat o Kabale w prozie Brunona Szulca — Lublin, 1997. — s. 10).
Отож, парадоксальність, незрима межа між величчю тексту та загрозою його руйнації, своєрідна космогонія й есхатологія, іноді відкритого, а іноді завуальованого змісту, специфічна манера викладу, тонкі, на ментальному рівні, відтінки значень і символів, специфічна ритмомелодика — це не повний перелік тих «підводних рифів», котрі уявляються на шляху кожного, хто перекладає Бруно Шульца.
Для цих текстів замало добре знати мову. Перекладач мусить бути іще й філософом і психологом, ерудованим читачем, і навіть тонким знавцем галицьких реалій і специфіки побуту єврейських родин…
Тим-то щоразу, коли заходить мова про переклад Бруно Шульца, говоримо про якесь нове — більшою чи меншою мірою — наближення до оригіналу як воістину феноменальної Речі-У-Собі…
Упорядники цієї книжки вирішили зробити цілком логічний видавничий експеримент.
Надаємо можливість кожному із наших перекладачів Шульца наблизитися до феномену його тексту і гостимо у нашій «перекладацькій лабораторії» автора уже апробованої книжки перекладів «Цинамонових крамниць» і «Санаторію Під Клепсидрою» Андрія Шкраб'юка, філософів і культурологів Тараса Возняка та Миколу Яковину, письменника Івана Гнатюка, історика й журналіста Андрія Павлишина. Кожен — оригінальний мислитель із своїм світобаченням, ідеалами, уподобаннями і… своїм прочитанням Бруно Шульца. Оригінал Шульцового «Санаторію Під Клепсидрою» теж подаємо у цій книжці — аби читач, котрий володіє польською мовою, і сам мав нагоду зануритися у світ фантазій дрогобицького майстра слова, світ непізнаваного — магічний світ Бруно Шульца.
Григорій ЧОПИК,
вчений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, перекладач
* * *
Назва оригіналу:
Bruno Schulz. Sklepy Cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą
Я часом заходжу туди за звичкою, біля першого числа кожного місяця, і тихо зупиняюся при балюстраді, чекаючи, аж мене зауважать. Тоді розіграється ось яка сцена. В якусь хвилину голова управи, пан Кавалкевич, відкладає перо, дає очима знак урядникам і раптом говорить, дивлячись мимо мене в порожнечу повітря, з рукою біля вуха: — Якщо мене не обманює слух, то це ви, пане раднику, десь тут між нами у кімнаті! — Його очі, вчеплені за порожнечу високо надо мною, починають косувати, коли він це говорить, лице — каверзно усміхнене. — Я почув якийсь голос із небес і відразу собі подумав, що то мусить бути наш коханий пан радник! — кричить він голосно, з надсадою, як до когось дуже далекого. — То зробіть же якийсь знак, скаламутьте хоча б повітря в тому місці, де висите. — Годі жартувати, пане Кавалкевич, — кажу я йому тихо, прямо в лице, — я прийшов по мою пенсію. — По пенсію? — кричить пан Кавалкевич, зизувато дивлячись у повітря, — ви сказали: по пенсію? Та ви жартуєте, коханий пане раднику. Вас уже давно викреслили з пенсійного листа. Як довго ще ви хочете отримувати пенсію, шановний добродію?
Отаким робом вони тепло, животворно і по-людськи глузують собі з мене. Ця шорстка грубуватість, цей безцеремонний стусан у спину дають мені дивовижне полегшення. Я виходжу звідти збадьорений і проворний, і швидко поспішаю додому, щоб занести у помешкання трохи того милого внутрішнього тепла, яке вже випаровується.
Але от інші люди… Надокучливе, ніколи не висловлюване питання, яке я постійно читаю у їхніх очах. Неспромога від нього відкараскатись. Припустимо, що воно так — то навіщо ж ті видовжені міни, ті врочисті обличчя, оте мовчання, яке відступає нібито з поваги, та перелякана оглядливість? Аби тільки ні словечком не зачепити, делікатно промовчати мій стан… Як я розумію цю гру! З боку людей це ніщо інше, як форма сибаритського самосмакування, самонасолоди своєю, на щастя, іншістю: вони, маскуючися святенництвом, швиденько відхрещуються від мого стану. Обмінюються красномовними поглядами і мовчать, і дозволяють цій речі розростатися у мовчанні. Мій стан! Можливо, він справді не зовсім добрий. Може, в ньому справді є якийсь незначний принциповий недолік! Господи! Що з того? Це аж ніяк не привід до такого хуткого й нажаханого відступу. Не раз я заходжуся від сміху, коли бачу оте раптове серйозне розуміння, оте поквапне визнання, з яким вони немов би роблять місце моєму станові. Неначе це невідпорний, остаточний і безапеляційний аргумент. Чому вони так уже налягають на цей пункт, чому це для них важливіше над усе і чому усталення цього пункту дає їм ту глибоку сатисфакцію, яку вони ховають за маскою сполоханого святенництва?
Припустимо, що я, так би мовити, пасажир, що я — легкої ваги, по суті, понад міру легкої ваги; припустимо, що мені завдають клопоту деякі питання, напр.: скільки мені років, коли святкую день народження і т. д. — хіба це привід, щоб безнастанно кружляти довкола цих питань, немов би в цьому полягала суть справи? Та ні, я не соромлюся свого стану. Аж ніяк. Але я не можу стерпіти того, як вони перебільшують значення одного факту, одного розрізнення, яке, по суті, тонке, як волосок. Смішить мене вся ота фальшива театральність, отой урочистий патос, який нагромаджено над цією справою, оте наряджування моменту в трагічний костюм, сповнений похмурої помпи. А насправді, в дійсності? Нічого більш позбавленого патосу, нічого більш натурального, нічого банальнішого на світі. Легкість, незалежність, безвідповідальність… І музикальність, надзвичайна, так би мовити, музикальність членів. Не можна пройти повз будь-яку катеринку, щоб не затанцювати. Не з веселости, але тому, що нам усе одно, а мелодія має свою, волю, свій упертий ритм. Тож треба відступати. «Маргаритко, скарбе мого серця…» Якось воно занадто легко, занадто невідпорно, щоб супротивитися, а зрештою, в ім'я чого супротивитися такому необов'язковому заохоченню, такій безпретенсійній пропозиції? От і танцюю, а радше, тупцюю у такт мелодії дрібним пенсіонерським підтюпцем, час від часу підскакуючи. Мало хто це зауважує, зайнятий собою в біганині буднів. Я хотів би запобігти лише тому, щоб читач не робив собі необґрунтованих уявлень про мою кондицію. Я виразно застерігаю від її переоцінювання, і то як in plus, так само й in minus. Тільки ніякої романтики. Це така сама кондиція, як і кожна інша — як і кожна інша, вона несе в собі рису найприроднішої зрозумілости і звичайности. Усяка парадоксальність зникає, коли одного разу опиняєшся з цього боку справи. Велике протверезіння — ось як можна назвати мій стан, позбуття всіх тягарів, танцювальна легкість, пустка, безвідповідальність, нівелювання ріжниць, послаблення усіх вузлів, зникнення кордонів. Нічого мене не тримає і нічого не зв'язує, відсутність опору, безмежна свобода. Дивовижна індиферентність, з якою я легко пересуваюся крізь усі перегородки буття — властиво, це повинно бути приємно — чи я знаю? Ця бездонність, ця всюдибувалість, нібито безтурботна, байдужа й легка — не хочу скаржитися. Є такий зворот: ніде не нагрівати собі місця. Отож-бо й воно: я вже давно перестав нагрівати під собою місце.