Химера

— А як він у Києві живе, то може він і начальник. Що йому? Гукне на нашого голову, той злякається і віддасть город. Бери, сину, листок бамаги і чорнило та пиши.

— Але, діду, я ту заяву подавати не буду. Як хочете, то подавайте самі.

— Добре, я сам подам. Пиши. Пиши так. Був у нас город, що перейшов мені разом з хатою від мого батька, а моєму батькові від мого діда…

— А дідові від прадіда?

— І то правда. Пиши, що той город ми обробляли та користувалися ним, аж поки не приїхав у наше село оцей теперішній голова. Як його? Ти знаєш. Не вимовлю його прізвище.

— Добре. Я вже написав.

— Пиши, що цей теперішній голова відрізав у нас наш город, а дав нам шмат землі коло глинища, де нічого не росте. Я не здужаю туди ходити, бо старий, а ти малий, а мати твоя на має часу для городу за роботою в колгоспі…

— То, може написати, що й батько мій помер?

— Пиши й про батька. Може хоч цим розжалобимо його… Напиши й про те, що голова колгоспу, одрізавши нам город попри саму хату, посіяв там конюшину, і як тільки наша гуска чи курка зайде в ту конюшину, відразу дає штраф. Нашим курям і гусям нема де дітися, хоч у хату бери.

— Та цього вже, може, не треба?

— Чого не треба?

— «Хоч у хату бери».

— Ну то напиши «хоч прив’язуй за ноги». Пиши, що ми просимо, щоб нам віддали наш город.

У клубі було вже повно людей, а на передніх лавках ніхто не сідав. Там дід з онуком і сіли.

На сцені за столом, укритим червоною матерією, сиділо все колгоспне правління, а збоку, коло трибуни, сидів один незнайомий.