Химера

Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко.

Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина.

Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій.

На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду.

Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факультет Запорізького педагогічного інституту. Провчився там два роки. Якось у розмові з іншими студентами згадав про недавно пережитий голод і його вигнали з інституту.

Доля Михайла Масютка провадила його все далі, по рідній, нівеченій Україні. Він 1936 року працював учителем української мови і літератури у Володар-Волинському районі на Житомирщині. За рік, 1937 року, його схопили під час облави на київському вокзалі. Михайло Масютко приїхав до Києва з позиченими грошима купити собі одежину, бо не мав у чому ходити до школи…

Михайла засудили на п’ять років, звинувативши в контрреволюційній пропаганді. Йому не було й дев’ятнадцяти… Мати писала до уряду прохання переглянути справу. Після чергових змін «у верхах» сталися деякі послаблення режиму і справу переглянули. Михайла звільнили й реалібітували, та повернутися додому не дозволяли. Він мусив залишитися в Сибірі, працював у Хабаровському краї, де до 1942 року вчителював у Середнє—канському районі (викладав німецьку мову). Звідти ж, 1942 року його мобілізували на фронт. Дійшов до Берліна, захищаючи «Батьківщину», яка йому, вісімнадцятирічному мрійникові та трудівникові, щедро вділила «колимського золота»… По війні, з медаллю, яких не жаліла влада в обмін на здоров’я чи життя, Михайло Масютко повернувся до матері в Крим (селище Сарабуз). Якийсь час там учителював.

За розпорядженням Міністерства освіти УРСР 1946 року його скерували працювати до Дрогобича у залізничну школу. Львів, навіть по війні, вабив молодого вчителя духом інтелекту, науки, романтики. Михайло Масютко знову став студентом одразу двох інститутів! 1948 року — редакційно-видавничий факультет Львівського поліграфічного інституту, а згодом екстерном вступив до Львівського педагогічного інституту, маючи за плечима вже два роки Запорізького педінституту.

Навчання давалося йому легко — всюди був відмінником, активним… Наприкінці 1952 року для студентського наукового гуртка написав реферат «Норми комуністичної моралі», де висловив думку, що існує загальнолюдська мораль. І з того знову почалося… Роботу було визнано ідеологічно хибною і шкідливою. Несвідомого автора викликали в різні кабінети — колись навіть слово таке було — «тягали за політику». Закінчилось тим, що в часі державних іспитів Михайла Масютка, відмінника навчання і студента-активіста відчислили з інституту, звичайно за неуспішність, бо «за політику» ні тоді, ні згодом не виганяли. Попри «негаразди» в Поліграфічному, Михайлові вдалося екстерном закінчити Львівський педагогічний інститут за спеціальністю «Українська філологія». Далі він учителював на Волині, Львівщині, декілька місяців працював науковим працівником у музеї Івана Франка у Львові.