Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
Професор гортнув Джалаледдіна далі. Заманячив вірш: «Джемаді будем». Слово «джемаді» значить «кам’яний», «мінеральний»... Лаговському чогось пригадавсь раптом Володимир з його надто драстичною картиною про «фосфоричний дощ», з якого пішли на світ усі людці. І Лаговський сів та й переробив Джалаледцінів вірш на такий спосіб:
ОД ПОРОШИНКИ — ДО БОГА
Був колись час, що не був я душею:
Дрібкою фосфору був під землею.
Сипався, терся я геть по світах,
Та й опинився у батька в кістках.
Він мене вилляв: з любовним течінням —
Я з мінералу зробився насінням.
В череві матері став я рослиною...
Як народився — зробився звіриною.
Далі підріс я — і стався людець...
Чи ж я повірю, що це вже кінець?!
Ні! Як помру я, то буду літати:
З мене ізробиться янгол крилатий.
Тільки ж не хочу я й янголом бути:
Хочу ще й богом себе я почути.
Бог — океан, я — одна із краплин.
З ним я зіллюся — та й стану един!
— З ним я зіллюся та й стану єдин! — тихо сказав собі він знов. І страшенно забажалося Лаговському зіллятися з тим усеєдиним не аж після смерті, ба зараз. Одкинувшись головою на спинку фотелі, він екстатично простяг угору руки і пнувсь усім серцем, і всією думкою, і всім хотінням до всеєдиного. І занімів-заціпенів у такій-о позі. Коли це як стій у голові і в очах йому закрутилося; він стратив пам’ять, притомність і — в п’янім сні — полинув-понісся кудись у височінь. Що він там побачив, він після не міг собі розказати: знав тільки, що був разом із усеєдиним, і що крапля на момент розпливлася в океані, і що це було аж жахливо солодка хвилина, може, навіть аж до цинізму солодка хвилина...
Цей екстатичний пароксизм стався переломною кризою у житті Лаговського. По нім надійшла начебто якась невеличка реакція проти надмірного нервового напруження. Після того хоч професор і не одкинувся ще од аскетичного життя до останку, та воно сталося в нього більше-менше нормальне, без болючих спроб над своїм тілом і над своїм «я», без тих надмірних голодних і містичних ексцесів, які траплялися досі. І всеньке його життя ввіходило потроху в своє звичайне русло. Пішла рівна, спокійна вчена праця в самітному затишку кабінету, пішли щоденні піші прогулян-ня по тихих, нелюдних переулках Москви або виїзди на санях у зимові замерзлі підмосковські ліси, вкриті снігом та інеєм. На душі держалася ще якась меланхолія, та не тая безнадійна, тупа меланхолія, що нищить душу й серце, але вдумлива, відрадісна, лагідна меланхолія, з якої хочеться щиро молитися.
Лаговський завжди був держав себе тихим, скромним, незамітним, сіреньким чолов’ягою. Тепер він набрався ще «тихішої» думки про свою особу. І навіть коли виходив він на кафедру читати лекцію, то йому аж дивно бувало, що він повинен говорити звідти підвищеним, гучним, авторитетним професорським голосом, а не ховатися десь мовчки в куток, поза кафедру.
XII
Мало що не рік минув, відколи Лаговський розійшовся із Шмідтами.
Несподівано зайшов до професора наймолодший брат — Костянтин.
Старим своїм звичаєм він підійшов, дав себе поцілувати в голову та й, ніби нічого, забалакав:
— У вас були вірші Бодлера й Верлена. Мені вони потрібні. Хотів був їх виписати з Парижа, а цензура не пускає. Зайшов до вас — попрохати вашого примірника.
Лаговський добряче дививсь на Костянтина. І любо йому було дивитися на свого колишнього приятеля, і чудно було, і смутно ставало, навіщо він прийшов і перебив йому душевну його тишу.
— Що це за віночок, Андрію Ивановичу? — спитав Костянтин, зиркнувши оком на висячу фотографічну групу — себе, Аполлона та Лаговського в Туапсе, що навкруг заквітчана була сухим вінком із криптомерій.
— Це з тих криптомерій, що колись ви з Аполлоном нарвали мені в Туапсе, як поетові-лауреатові, — осміхаючися пояснив Андрій Іванович.— Пам’ятка про наше колишнє приятелювання...
І смуток зростав у його душі.
— От як! — з інтересом скрикнув Костянтин. — А мені здавалося, що ви повинні чинити так, як радить ваш улюблений поет Гейне:
Посохлі фіалки... Зажовклая стрічка...
Та локон, що пилом укривсь...
Наддерті записочки... Пам’ятки з того,
Чим тішилось серце колись.
Дивлюсь на ті пам’ятки знудженим оком Та й в коминок кидаю їх... —
отак я б голову був заставив, що ви на всякі пам’ятки про нас подивитеся «знудженим оком» і «в коминок вкинете їх»!