Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
Лаговський мовчав. Дивно якось було йому говорити з Костянтином, наче з мерцем, що встав із могили. Йому здавалося навіть, ніби він тепер попросту спить і ніби вся балачка з Костянтином іде не наяву, а вві сні...
— Здорові були, Костянтине Ростиславовичу! — радісно привітав гостя слуга Федір, що вступив до хати. Федір був колись служив у Шмідтів і через те знав добре Костянтина.
— Доброго здоров’я й вам, Федоре! — прихильно хитнув головою Костянтин. — Ну, що? Як живуть ваш панич? Дуже багацько працюють і вдень і вночі?..
— Та, воно, працюють вони... працюють... — несміливо одказував Федір, — а от що зле: мало їдять... Трапляється день, що ані до снідання, ані до обіду не доторкнуться.
— Побіжіть-но на пошту, Федоре, та покупіть мені швидше марок, — перебив Федора професор, щоб не дати йому розбалакуватися на цю тему.
— Це ви вмисне, з ідеї пустуєте, чи апетиту нема? — спитався Костянтин, як пішов Федір.
Лаговський був промимрив щось дуже не до ладу... потім узяв та й переказав ідеї Єфрема Сіріна, забалакав про перських пантеїстів, про перську суфійську поезію. Оповідав він, як умів: себто дуже картинно, жваво й інтересно, наводячи безліч колоритних, характеристичних цитат. Побачивши, що Костянтин слухає його надто уважно й співчутливо, Лаговський приодушевився ще більше, забалакав про пантеїстично-містичні екстази, про те, що людина повинна тягтися душею до свого перводжерела й зливатися з ним.
— У вас бували містичні екстази? — цікаво перебив його Костянтин.
— Один раз.
— А ви молитеся, щоб іще раз прийшов екстаз?
Професор, замість оповідати, виволік з-попід паперів,
накопичених на столі, свою записну книжечку, повну всяких віршів, і, розгорнувши найсвіжіше написану поезію, де ще й чорнило не присхло гаразд, мовчки підсунув гостеві. Той голосно прочитав:
ПРИЙДИ, БОЖЕ!
Пташенятко мале у гніздечку пищить —
На квиління його — зараз мати летить.
Чи ж я марно стогну: «Батьку! Авва-отець!
Припини ж ти до мене! Дай мукам кінець!
Я не віри прошу, в вірі щастя нема.
Я не раю прошу: рай — святая тюрма.
Я палюсь, я горю, бо тебе хочу знать,
Хочу бачить тебе, доторкнутись, обнять!»
Під віршами стояла й дата — то був учорашній день.
— Вам би піти в Соловецький монастир, зовсім далеко од столиць, — без жартів порадив Костянтин, — або ше лучче в розкольницький скит, де співають стихи про індійського царевича Йоасафа та про матір-пустиню.
— В християнський монастир?! До політеїстів?! Ну, ні!.. — іронічно розсміявся професор. — Вже нащо я поважаю давніх християнських письменників Сирії, та й там мене сердить віра в трьох богів та в богиню.
— В яку богиню? — не зрозумів Костянтин.
— А в матір християнського Бога!.. Думаєте, що як назвете її церковнослов’янським терміном, то вже й затулили свій політеїзм! Кажете, приміром, «успеніє пресвятия Богородиці», а не думаєте, що в перекладі на людську мову це значить: «У нашого Бога сьогодні мати померла!..» А ваша віра в трьох богів — хіба може не обурити кого хочете!.. А віра в дрібних божків — «святих угодників?» А віра в ідолів, в ті ікони?!
— З отої вашої гарячої ворожнечі проти християнства я можу напророкувати вам, що колись буде з вас найширіший християнин, який віруватиме і в ікони, і в усе, — розсміявсь Костянтин.
— Не увірую в трьох богів нізащо. Цього логіка ніколи не прийме!
— Ет, Андрію Йвановичу! — добродушно перебив його гість. — Пригадуються мені слова одного мого знайомого атеїста: «Найважча річ — визнати бога взагалі, увірувати в якогось бога. А вже коли ви віруєте, що бог — єсть, то я не розумію, чому б той бог мав не бути в трьох особах? Ба, навіть чому б йому не бути аж у тридцятьох особах?! Чи бога в одній особі визнати, чи в тридцятьох особах — це ж однаково важко для розуму». І він щиру правду сказав... От ми, молода школа початкуючих письменників, ми геть усіма силами вмовляємо себе й доводимо собі, що треба вірити в право-славіє з найменшими його дрібницями, з найтяжчими його догматами, бо credo quia absurdum1.1 кажемо собі з ентузіазмом, що ми повинні вірити й молитися по-православному, по-мужицькому; ми і в письменстві ламаємо списи за це... Та на ділі нічого путнього не виходить! Бо в нас — органічна атрофія для віри: хоч розуми наші й бажають віри, та душі наші в основі своїй — атеїстичні й холодні; через те всі наші доводи й слова зостаються теоретичними фразами. І молимся ми, а душевної щирої молитви ми не зазнаємо. А ви — ви в основі самій є натура, що вірує. Ви, коли схочете, могтимете навіть глузувати з бога і голосно заперечувати його, а прийде година, то помолитеся йому і сумніватися не будете. Ну, а такі люди, звичайно, можуть і міняти одну свою віру на іншу віру без усякого труда. Аби віра! Не поручуся, що сьогодні ви пантеїст, а завтра не будете православний з чудотворною іконою богородиці-троєручиці або католик з мадонною.