Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
— Казали, старий горілочку попивав… Власне, зловживав.
— Не більше, ніж оце ми з тобою. Розтин показав наявність у шлунку етилового спирту. Але скільки точно він випив, невідомо. Міг пару грамів, а міг пляшку висмоктати. Але сусіди, до речі, бухим його ніколи не бачили. Толком навіть не встигли з ним познайомитися.
— Це як же?
— Отак же: Пустовіт оселився в тій квартирі за півроку, а коли говорити точніше — за сім місяців до того, як його мочконули. Купив хату офіційно, через фірму, за шість штук баксів. Нічого не хочеш іще запитати?
— Звідки в пенсіонера шість штук?
— Правильно, молодець. Звідки ж у пенсіонера Пустовіта шість тисяч доларів США? Дуже просто: продав хату в Харкові, купив у Слобожанську рівноцінну. Необхідний мінімум беушних меблів, так виглядає, купив десь тут за прийнятною ціною. Однокімнатна в центральному районі Харкова коштує трошки дорожче, ніж така сама далеко від центру нашого з тобою міста. Різниця, я так собі прикинув, пішла на переїзд та облаштування. Словом, жив дідок собі тихо, переоформив пенсію, отримував свої копійки тут, на пошті, жив тихо і скромно. Потім приходить хтось із парабелумом, не лінується присобачити до нього глушника, стріляє дідові в груди, робить контрольний постріл у голову, так само не лінується збутафорити й укласти вбитому ножа в руку. Ось тільки щодо руки помиляється, та це мало що змінює. Комусь не шкода було витратити на самотнього діда два патрони з парабелума, про це подумай.
— Ти думав?
— Думав. Тільки, колего, ти ж сам розумієш наші проблеми. Вбивство в мене не одне на шиї, зачіпок ніяких, ворогів за сім місяців пенсіонер нажити навряд чи встиг, тим більше характер, як устигли помітити сусіди, попри недавнє знайомство, в діда не паскудний. Жив собі тихо, спокійно. Золото, кажеш? Може, й так. Не міг душогуб до нього випадково прийти. Вони, ти ж знаєш, спочатку розвідують усе на належному рівні. Ось що вірогідніше: йшов собі наркоша, бабки потрібні — аж в очах темно. Вирішив на дурника в першуліпшу квартиру вламатися. Буває?
— Буває, — Глод знав: подібне останнім часом таки справді буває.
— А знову не в’яжеться! Згоден, наркоша міг мати ствола на кишені, але ж без глушника, однозначно. Відпадає цей варіант, згоден?
— Відпадає, — логіка тут справді залізна, не попреш.
— Лишається звичний для нас глухий варіант, — розвів руками Дмитрук. — Судимим Юрій Юрійович Пустовіт не був. Зате, — він підніс пальця, — влітку позаминулого року судили його єдиного сина. Співучасть у збройному пограбуванні та потрійному вбивстві. Десь під Харковом, у Валках якихось, здається, родину комерсанта перестріляли. Подробиць я не знаю, справа повільно рухалася, я лише було почав довідки наводити, запити різні робити. Не треба, думаю, розповідати, через яку жопу в нас усе робиться, маю на увазі звичний рівень звичайного задовбаного райвідділу. Словом, дізнався я: аби синові адвокатів найняти, Пустовіт продав нормальну трикімнатну квартиру в центрі Харкова, перебрався з дружиною в однокімнатну. Сина, здається, таки засудили, стара його померла через якийсь час, потім він чомусь перебрався в Слобожанськ. Нещасний самотній старий. А ти говориш — золото. Навішали тобі про золото. А, не моя це справа, — опер махнув рукою. — Все одно на початку квітня цей ваш чорт признався, йому повірили, я й сам повірив, від такого відморозка всього можна чекати. Забрали «глухаря» в мене — ну й добре. Без того справ по сюди, — ребро долоні торкнулося горла. — Власне, ось і вся історія. Не знаю, наскільки я тобі допоміг.
— Ще по краплі?
— Ні, — Дмитрук мотнув головою, — мені ще працювати. Тут відписуватися по одному епізодові треба, думки швидше заворушаться.
Вони вийшли з прокуреного приміщення на свіже вечірнє вересневе повітря. Дмитрук на мить заплющив очі, труснув головою, глибоко вдихнув, шумно видихнув, простягнув Глодові розчепірену долоню:
— Тримай. Коли що — заходь. Тільки не здумай на мене знову це чіпляти.
— Це навряд, — заспокоїв його Максим, хоча Дмитрук не виглядав аж надто занепокоєним. Швидше сказав просто так, аби якось закінчити зовсім не важливу для нього самого розмову.