Повзе змія

2

Справу про вбивство пенсіонера Юрія Юрійовича Пустовіта спочатку вів опер із районного відділу, сорокарічний капітан Дмитрук. Його Глод не знав раніше, та лиш побачив, відразу все зрозумів. Одвічний оперюга-пахар, «топче землю» скоро два десятки років, а витоптав лише хвору печінку, кімнату в гуртожитку, куди не дуже хоче повертатися з роботи, бо дружина і мінімум двійко дітей постійно чогось вимагають. Своєю професією опер давно вже не пишається, але й піти кудись на інше місце просто вже не може. На пенсію його спишуть майором, подарують грамоту та недорогий годинник. І головне — капітан Дмитрук, судячи з усього, має на особистому балансі кілька неодмінних «глухарів», до розкриття яких уже давно ставиться байдуже. Від того, що йому вставлять пістона чи не випишуть премії, справа швидше не розкрутиться. На таких, як Дмитрук, тримаються районні відділи карного розшуку: адже він стоїчно бере чергову справу і починає працювати на автопілоті, без особливої надії на успіх. Тому здається, що частина вбивств та зґвалтувань розкриваються ніби самі собою. Через те таких, як Дмитрук, не особливо деруть за «глухарі». Раз справа стоїть на місці, це означає, що справді не можна поки що її жодним чином посунути.

— Я вже й забув, — байдуже промовив опер, припалюючи нову «примину» від щойно викуреної. — Звичайна собі мокруха, нічого особливого. Повалялася в мене, потім ваші забрали справу до себе. Нібито вбивця признався. Баба з возу, що можу тобі сказати…

— Та зрозуміло, — Глод вирішив не казати новому знайомому про свій статус колишнього працівника «шістки». Опер не перевірив документи, лише коротко та сильно потиснув візитерові руку. З усього видно, мент мента впізнає завжди. Не так важливо, є в когось «корочка» чи ні. Що ж, Максова теорія про ментівську «приреченість» вкотре знайшла підтвердження.