Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Кухмістер не поскупився.
Вина були подані найкращі, рейнські, позолочені і срібні кубки дзвеніли дружно і заздравно, тож здравиці із зиченням любові цариці Марині виголошувалися раз по раз.... Рейнські вина пилися так, що швидко фрейліни і стрільці знову пустилися в танок.
Кухмістер ще і ще старався, дівич-вечір цариці вдався на славу. І ніхто не загледів у веселій тій колотнечі, де поділася винуватиця тих гульок, цариця Марина. Про неї — хоч її дівич-вечір відзначали, всі тієї ночі, але ближче до ранку, — всі наче й забули.
Стрільці упадали за фрейлінами, фрейліни мліли і квітли — досі в їхньому пісному — чи то пак зразковому — житті такого не траплялося.
І де поділася цариця (а раптом би її викрали?), те теж нікого не хвилювало. (Потім, другодні, винувато опускаючи очі, стогнучи, фрейліни казатимуть, що, мовляв, у цариці розболілася голівонька і вона пішла спочивати у свої покої.)
Як ніхто не звернув уваги й на те, що разом з царицею з дівич-вечора зник і молодий стрілець з бородавкою на носі...
Цариця Марина з’явиться лише вранці, як її фрейліни, хапаючись за голови, кленучи себе за такі гульки, ледве виповзатимуть зі своїх келій.
Цариця Марина — це потім казатимуть — була якась... якась не така. В очах її було щось таке... Наче вона сеї ночі спізнала якусь таїну. Яку, між іншим, належить спізнати кожній жінці...
Цар Дмитрій у ті дні постійно підкреслював свою незмінну і вірну любов до Марини. І навіть до її родичів виявляв — теж посилену — шану. Так, другодні після приїзду Марини до Москви він прийняв рідних і приближених пана воєводи. Прийом був присвячений вшануванню Марини, з якою цар, як наречений, все ще тоді не міг бачитися. Одночасно це був і прийом польських послів — себто державний захід.
На прийомі від імені цариці виступив гофмейстер її двору Мартин Стадницький. Шлюбний союз Дмитрія і Марини він назвав єднанням двох народів і підкреслив, що це — запорука боротьби християнських країн проти «бусурманів».
«Захотів Господь вашу царську милість, — звертався до царя, — з’єднати з народом, який мало відрізняється від вашого народу в мові і звичаях, рівний йому за силою, відвагою, хоробрістю в бою, мужністю...» Далі, вихваляючи рід Мнішеків, пан гофмейстер вдався до історичних аналогій, нагадавши про Софію Вітовтівну (1371—1454), жону Василія І. Згадав і Василія IIІ, який був одружений з Оленою Глинською, рід котрої походив з Великого князівства Литовського. Закликав забути минулі розбрати, припинити «свирепое и варварское кровопролитие» і об’єднатися для спільної боротьби з «бусурманами» християн... Дмитрія Івановича він раз по раз підкреслено поштиво величав «вашою царською милістю», і це приємно було слухати цареві.
Насамкінець пан гофмейстер двору Марини Мнішек підкреслив, що він «поляк, людина народу вільного», який «звик говорити вільно»...
Але головним його побажанням Дмитрію Івановичу було побажання «свергнуть полумесяц из полуночных краев» і «озарить полуденные края своею славою», і в «столице предков своих на старости лет увидеть потомство свое»...
Але прийом той ледь було не закінчився дипломатичним скандалом. Посли Речі Посполитої — Міколай Олесницький та Олександр Госевський — вручили Дмитрію Івановичу послання короля Сигізмунда III до московського царя, але чомусь у тому посланні цар Дмитрій Іванович називався не государем Московським, а всього лише «великим князем»...
Це вкрай обурило московитів, від імені яких з протестом виступив думний дяк Афанасій Власьєв. Не без підказки Дмитрія Івановича, він зробив спробу повернути посилання польським послам зі словами: «Вы отдали письмо, на котором нет титула царского величества, но обращено оно к нашему князю всея Руси. Дмитрий Иванович — цесарь в своих православных государствах. И вы это письмо возьмите обратно к себе и отвезите его своему государю».
На урочистому прийомі запала гнітюча мовчанка.
Зрештою, учасники прийому зашушукалися: московити не приховували свого обурення, поляки — свого.
Дмитрій Іванович, спостерігаючи за реакцією поляків, між тим напружено думав, як йому далі триматися і як завершити цей негаданий конфлікт (його ще тут не вистачало!) — зам’яти чи, навпаки, — роздмухати?
Приниження було явне (він цар, а не якийсь там князь), але й псувати відносини з гоноровитою шляхтою та їхнім королем не входило в його плани. Адже це буде розцінено послами як недружній акт.
Насправді ж посли, забираючи послання свого короля, розцінили його як... жест війни.