Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
«Дівич-вечір» — долинало до них, і вони не могли збагнути, що за той... як його, дівич-вечір? А певно, щось таки до біса гарне, веселе й хмільне, коли цариця зі своїми панянками так веселиться у дворі та ще й серед ночі. Самим хочеться пуститися з ними в танок... Ай цариця, ай матушка!.. Ядрьоная, виходить, баба! Натанцюється з нею цар Дмитрій, не сумуватиме. Правда, казали, вона — нехрещена, дівка з Польщі, але бабьонка шо нада! Ишь как отплясывает со своими девками! Девишник, говорит, устроила в Кремле. По-ихнему и будет девич-вечер... Хотя, может, и танцует при луне потому, что некрещеная. Бес разберет эту литву люторны веры!..
Хотя... люторны не люторны, все равно, нам, татарам, все равно. Лишь бы наше было сверху!..
А тим часом від ґанку кремлівського палацу, званого Великим, відділився невеликий гурт стрільців з бердишами — теж нічний дозір? — і попростував до жіноцтва, яке все ще танцювало й співало під молодим, прямо юним місяченьком, танцювало навколо своєї цариці.
Підійшовши ближче, молоді стрільці постояли, захоплено спостерігаючи, як танцює литва, а тоді раптом і собі пустилися в танок.
Танцювали, пристукуючи держалнами бердишів, на лезах яких полискував серпик молоденького місяченька. І навіть підкидали вгору шапки, ловлячи їх на списи бердишів, та щось не то вигукували, не то приспівували...
І тут в коло, де крутилася Марина, вихором увірвався один з молодих стрільців і пішов, пішо-о-ов!... Навприсядки навколо цариці. Та як він посмів? Якийсь стрілець і біля цариці московської так вертітися?!. Дехто з фрейлін жахнувся: як сміє той... московит, стрілець, та з самою царицею танцювати?!. Божевільний, чи що?
Якимось шостим почуттям Марина раптом здогадалася: та це ж... Це ж цар!.. Дмитрій Іванович, вбраний в стрілецьку одіж, інкогніто, під виглядом стрільця з нічної варти, прийшов на її дівич-вечір. Вона навіть упізнала бородавку царську — на носі, біля лівого ока. Він... Цар Дмитрій, володар Кремля, наречений і завтрашній її муж...
Як упізнала його, в одну мить їй стало легко, просто і гарно. І всі страхи кудись зникли, а натомість наче хтось шепнув їй спокусливо: будь-що-будь. За руським звичаєм, він не може бачитися з нареченою до весілля, от і прийшов під виглядом стрільця. І стрільці це знають, тому так красномовно позиркують на царицю...
— Панночки, — звернулася вона до своїх фрейлін, — а чи не запросити нам у гості молодих стрільців?
— Запросити, запросити! — зашуміли фрейліни. — Нам так набридли в монастирі черниці, що стрільці будуть в самий раз!
— Ах, ах, — плескала в долоньки панна Хмелевська, — стрільці нам постріляють і розвеселять нас — р-романтично!
— Стріляти ми могем, — сміялися стрільці і всі гуртом посунули до монастиря, швидко перемішавшись з фрейлінами, що були вже явно захмелілими, а тому веселими-розвеселими... А той молодий стрілець, котрий танцював з царицею, взяв її за руку, гаряче шепнув їй на вушко:
— Чи впізнаєш мене, Марино? Востаннє ми бачилися у Самборі два роки таму...
— Упізнала, упізнала, Дмитре, — таким же гарячим шепотом відповіла вона.
Потім, згадуючи ту ніч у кремлівському дворі під молодим місяченьком, Марина буде певна, що тієї зустрічі її з царем Дмитрієм їй зовсім не було, що їй все... наснилося.
Хто його знає — може, й наснилося. Історичних свідчень про той випадок, ясна річ, не збереглося. А якщо й були, то... Фрейліни вміли тримати язики за зубами як ніхто. Та й панна Хмелевська, плескаючи в долоньки, захоплено вигукувала:
— Звичайно ж тобі, ясновельможна панночко, все те наснилося, бо ж і самого дівич-вечора у Кремлі під місяченьком не було. Наснилося, моя ясновельможна пані, наснилося!.. Аx, ах, як тобі здорово наснилося! Цар у вбранні стрільця!.. Ах-ах!.. Як р-романтично. Мені хоча б раз таке... наснилося, і я була б щасливою на все подальше життя!
Коли всі гамірним гуртом — фрейліни цариці, які, відкинувши свою напускну манірність, поставали простими й веселими та захмелілими жіночками й дівчатами, — і стрільці царя — зайшли в монастирські покої, дівич-вечір тривав ще з більшою безшабашністю — раз-бо на світі живеш!
Було вже далеко за північ, але від дрібушечків фрейлін і простецького гупання стрільців усе в монастирі ходило ходором, і черниці не знали, де подітися, — так їм хотілося самим приєднатися до дівич-вечора цариці, але... Сан не дозволяв. Мусили затикати вуха й молитися та бити поклони, бити поклони та молитися...
А тим часом в гулящих напропале почалося нове чаркування.
Цариця веліла своєму кухмістеру, який завідував її похідною кухнею, званою рестораном на колесах (по приїзді до Москви він усе ще зберігав свій статус), подати ще заморських вин, що й було негайно зроблено.