"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
— Слухай, Рак, — презирливо обізвався Завірюха, — можливо, тобі й пощастить покінчити з нами, хоч це іде невідомо, але ти все одно висітимеш на шибениці.
— Кого ти лякаєш! — штучно засміявся Решкевич. — Ти єдина людина, яка знає все про мене. Крім цього шмаркача, звичайно, — зневажливо кивнув він на Недєльського. — Коли знайдуть твоє тіло, якщо його взагалі знайдуть, я сам від імені Головного управління міліції покладу вінок на твою могилу… — кепкував Решкевич.
Галка схвально зареготав, а витончений Мирослав Згожельський гидливо скривився:
— Кінчай, Рак!
— Закінчу, закінчу, не хвилюйся. Але спочатку я повинен узнати, як вони сюди потрапили і чого? Якщо не говоритимеш, я зумію розв’язати тобі язик, — пригрозив Завірюсі, який зневажливо дивився на бандита.
— Не загрожуй мені, Рак. Те, що знаю я, знає майор Ридель з МВС, а за місяць чи два знатиме з судових звітів уся Польща.
— Брешеш! Думаєш, що я дурень, і намагаєшся шантажувати, — процідив Рак і вдарив капітана в обличчя. Завірюха відчув у роті солоний присмак крові.
— Герой проти беззахисних! Це твоя спеціальність! Фльорек, якого ти отруїв ціанистим калієм, був беззахисний. Стонка, якого ти теж намагався отруїти, теж був беззахисний. Беззахисною була Вільгельміна Рем…
— Досить! — гаркнув Рак. Обличчя у нього зблідло, аж позеленіло.
— Рак!
Голос пролунав десь позаду, і всі три бандити обернулися до дверей.
— Що тут діється? Що за люди?
Дивно знайомий був цей гострий і владний голос, але капітан не міг побачити прибулого.
— Шеф, — почав Решкевич, — це бляхарі…
— Ти знаєш, що я не переношу жаргону.
Капітанові здалося, що він уже впізнає цей голос, але припущення було таке неймовірне, що Завірюха одразу ж відкинув його. Та ось дві руки взяли ззаду стілець, різко повернули його на сто вісімдесят градусів, і капітан опинився віч-на-віч з Ковальським.
— Ви?! — мимоволі вирвалось у Завірюхи.
— Я, — відповів Ковальський, але тепер на його рум’яному, старанно виголеному обличчі не було виразу невпевненості і збентеження. — Несподіванка, правда, капітане? — І перш, ніж капітан встиг щось сказати, додав: — Ваша поява тут — це теж несподіванка. Скільки вас, кажи?! — гостро накинувся він, раптом залишаючи ввічливий тон.
— Ви оточені. Весь монастир оточила міліція, — швидко втрутився Недєльський.
У Яна Галки затремтіла щелепа, Згожельський схопив Рака за руку, але той тільки презирливо скривився і сказав, звертаючись до шефа:
— Це брехня. Оточити монастир вони могли тільки при допомозі краківської міліції, а про це мене повідомили б, адже я тут проводжу перевірку.
— Обшукайте їх! — наказав шеф. Рак вправними руками перетрусив кишені Завірюхи, а Галка обшукав сержанта. Побачивши два мундштука з написом “Йоганн Ліпперт і К°”, Ковальський тихо свиснув.
— Ну що ж, капітане, бачу, ви добилися значного успіху в розплутанні “Вести”. Я відзначаю це з прикрістю, бо цим вирішується ваша доля.
Він узяв із стола пістолет капітана і зарядив. Завірюха мимоволі дивився, не відриваючи погляду, на Ковальського, і в той же час напружував м’язи, намагаючись ослабити пута.
— Сподіваюся, успіхи більші, ніж ви думаєте. Ви, наприклад, не знаєте, що австрійський журналіст Гомолякс уже кілька днів сидить під арештом.
— Рак? — Ковальський питально глянув на інспектора.
— Бреше. Я б знав про це.
— Не брешу, — похитав головою Завірюха, з радістю відчуваючи, що спішно зав’язаний вузол на руках трохи подається. — Рак нічого про це не знає, бо Гомолякса піймали на кордоні і перебуває він у прикордонній в’язниці, а не в міліції. Ось чому Гомолякс досі не надіслав вам поздоровлення з Відня, — додав капітан, відчуваючи, що права рука вже вільна.
Тепер навіть Ковальського охопила тривога, хоч він і приховував її під личиною спокою та рівноваги.
— Якщо ж говорити про скарб, який залишив Чорна Ручка… — вів далі капітан, звільнюючи другу руку.
— Досить! — грубо перебив Ковальський, піднімаючи пістолет. Але в цю хвилину Завірюха, мов снаряд, метнувся на бандита і вдарив його в живіт. Над головою гримнув постріл, не завдавши капітанові ніякої шкоди, а сам Ковальський, дико скрикнувши, повалився на підлогу. Завірюха, мов тигр, накинувся на нього. Недєльський ногою відкинув пістолет, який випав у Ковальського, і щосили вдарив інспектора Решкевича.
— Ах ти, негіднику! — Галка з кулаками підлетів до сержанта. Мирослав Згожельський, тремтячи, мов у лихоманці, стежив за бійкою з безпечної схованки під столом. І ось у цей гармидер несподівано ввірвався владний голос: