Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
2-го липня 1993 року вертоліт МІ-8 ВПС ЧФ здійснював небезпечний обліт та фотографування військового містечка окремого батальйону морської піхоти ВМС України та інших об’єктів. А наступного дня підрозділи бригади морської піхоти ЧФ роззосередили свою бронетехніку по Севастополю.
12 липня 1993 року патрульна служба ЧФ на КПП при в’їзді до Севастополя вчинила незаконну акцію — затримання та переписування віськовослужбовців ВМС України з визначенням номерів військових частин, командного складу та інших даних.
Ще в перші місяці формування ВМС колишній командувач Борис Кожин не раз обурювався тим, що про всі рішення командування ВМС у той же день знали на ЧФ. Спроби виявити впроваджених розвідкою ЧФ своїх “очей” та “вух” у ВМС, на жаль, залишалися майже безрезультатними.
Розвідуправління ЧФ — це дуже розгалужена мережа, яка налічувала близько двох з половиною тисяч осіб. У її складі була спеціально сформована структура, до функцій якої входило збирання інформації про ВМС України та інші її військові формування.
Антиукраїнська спрямованість діяльності розвідки ЧФ свідчила про те, що вона з подання своїх московських покровителів наполегливо втягувала Чорноморський флот у холодну війну не тільки проти ВМС, а й проти України як суверенної держави. Безліч фактів також переконливо свідчили, що в Росії, Криму і Севастополі, на Чорноморському флоті є сили, дуже зацікавлені в тому, щоб ця війна з холодної в будь-який момент могла перерости в гарячу чи хоч би в збройний конфлікт.
Кожній спланованій та проведеній широкомасштабній антиукраїнській акції ЧФ зазвичай передувала посилена й тривала активізація розвідувальної діяльності. Характерним приказом цього є розвідувальні заходи при спробі “викрасти” з Iзмаїлу річкові катери та перебазувати їх в Азов.
Авіацію ЧФ тоді завчасно було переведено на цілодобове чергування. Розвідувальні літаки ЧФ посилили контроль за пересуваннями техніки ВМС України. Помітно активізувалася в цей час розвідувальна діяльність не тільки ЧФ, а й Головного розвідуправління РФ та розвідуправління ВМФ Росії. До збору інформації про Збройні Сили України підключилися московські та смоленські пункти. Новоросійський пункт було перетворено в розвідувальний центр та укомплектовано офіцерами з розформованих на Кавказі частин. У Криму, Севастополі з’явилася група досвідчених оперативних співробітників розвідки з Росії.
Починаючи з 1992 року, коли постала проблема ЧФ, незважаючи на чималі скорочення на флоті, жодного з підрозділів розвідки не було скорочено. У розпорядженні розвідслужб були сучасні засоби зв’язку, спеціальні судна, друкарні, фотолабораторiї тощо.
Дійсно сенсаційною стала заява депутатської групи “Державнiсть” (“Голос України”, 23 лютого 1996 р.). Головна загроза українській незалежності, вважали депутати, виходить з Російської Федерації, яка “розглядає Україну як своєрідний міст у Західну Європу, а також як невичерпну демографічну та ресурсну базу”.
В заяві, зокрема, було сказано, що Росія в умовах економічної та політичної кризи, бажаючи постати перед Заходом як “істинно демократична держава” (що було передумовою одержання значної економічної допомоги), перенесла свій тиск на Україну зі сфери відкритого протистояння в область секретних операцій під егiдою ГРУ Генштабу та Федеральної служби безпеки (ФСБ).
В тексті заяви говорилося, що, “головним методом агентурної роботи ГРУ та ФСБ стало вживляння своїх кадрів до лав офіцерів, які поверталися в Україну після розвалу Радянської Армії, а також вербування військовослужбовців, які залишилися служити на українській території. Таку роботу проводять тепер як особливі відділи частин та з’єднань російської армії, так і представники агентурного управління ГРУ. При цьому офіцерам і генералам, які погодилися працювати на користь Росії проти України, було обіцяно високі посади в російській армії, грошові винагороди, квартири в будь-якому регіоні Російської Федерації та інші матеріальні блага та пільги”.
Найсприятливіші умови для агентурної роботи російських спецслужб склалися на території Кримського півострова. Цей регіон виявився єдиним місцем за межами Росії, де ГРУ одержало можливість працювати відкрито і на легальній основі, спираючись на розвідувальні структури Чорноморського флоту, який був нібито в спільному російсько-українському підпорядкуванні. З початком активних сепаратистських процесів у Криму, незважаючи на загальне скорочення флоту, структури військової розвідки було розширено й посилено, зокрема за рахунок розгортання морського розвідувального центру в Новоросійську, до відання якого, крім Грузiї, Туреччини та Румунії, включалась і Україна. Відповідно до наказу начальника розвідки ЧФ, цьому центрові було передано дані на агентуру військової розвідки в Криму, Одесі та Миколаєві, що призвело до виникнення парадоксальної ситуації, коли агентурою на території України намагався керувати розвідувальний орган з Росії.