Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— Слухай, народе! Суворі й грізні боги покарали Сколота. Як свого часу покарали вони відступників Анахарсіса й Скіла, так зараз обрушили свій гнів на відступника Сколота, бо він порушив наші священні звичаї. Він захищав чаклунів-чужинців і не хотів віддавати їх богам, Сколот помер, покараний богами! Але він помер вождем, і ми поховаємо його як вождя. Так сказали мені боги, і так кажу я вам!..
Шум збуджених голосів відповів йому. Скіфи охоче погоджувалися з віщуном: Сколот був уславленим воїном і хоробрим мисливцем! Вів заслуговує на те, щоб поховати його тіло врочисто, як і належить ховати вождів. О, старий віщун бездоганно склав і вивчив свою роль, він знав прекрасно, на яких струнах грати!..
Дорбатай підвів руку, закликаючи до спокою.
— Слухайте мене далі, відважні воїни та мисливці! Боги сказали мені це, і я запитав їх: хто ж має стати тепер вождем сколотського народу?.. Хто має право надіти цей золотий шолом, ознаку влади й пошани?..
Він указав на шолом Сколота, який лежав біля його ніг. Один з помічників віщуна швидко підняв шолом і подав його Дорбатаєві.
— Хто носитиме цей золотий шолом, який за звичаєм переходить від одного скіфського вождя до другого? Хто єдиний гідний цієї священної ознаки влади, гідний за походженням, гідний через любов до нього богів?.. Я запитав про це суворих наших богів — і боги відповіли мені, і я скажу вам їх відповідь. Слухайте, о сколоти!..
Він високо підняв золотий шолом.
— Є лише одна людина, яка має право носити цей шолом вождя. Є лише одна людина, яку боги благословили на це своєю любов’ю. Через цю людину дадуть боги щасливе життя народові сколотів. Це — благородна, мудра людина. Вона ще молода, але вона віддана богам і шанує священні звичаї та наші святині. Ця людина…
Дорбатай зробив урочисту паузу і закінчив, втішаючись зробленим ефектом:
— Ця людина — благородний, улюблений богами Гартак!
Глухе ремство почулося в гомоні натовпу. Гартак — вождь? Та хіба це можливо?..
Мабуть, це було найважче місце в огидній і жахливій комедії, яку розігрував Дорбатай. Треба було негайно діяти далі, щоб справа не зірвалась. І Дорбатай владно запитав, перекрикуючи гамір натовпу:
— Скажіть мені, сколоти, чи хочете ви мати вождем благородного Гартака? Чи хочете ви виконати веління богів? Адже боги чекають вашої відповіді!
І враз голоси старшин і знатних скіфів, що оточили підвищення, заглушили гомін мисливців і воїнів, які стояли значно далі. Старшини кричали, вони вигукували ім’я Гартака навперебій. Дорбатай тільки й ждав цього.
— Підійди сюди, шляхетний Гартак, — гукнув він владно. — Боги благословляють тебе владою вождя. Сколоти — ти чуєш?.. — вітають тебе. Їхні одностайні голоси закликають тебе бути їхнім вождем. Прийми цей золотий шолом і подякуй богам! І хай усі сколоти моляться разом з тобою, новим вождем народу!
Не гаючись, він грубо насунув на голову Гартака золотий шолом. Урочистий головний убір був надто великий і важкий для кволої голови Гартака; він сидів косо, закриваючи аж брови. Проте Дорбатаєві це було байдуже.
— Моліться, сколоти! — гукнув він іще владніше. — Моліться разом з благородним Гартаком і зі мною, моліться нашим суворим і грізним богам, дякуйте їм за те, що вони в милості своїй не покарали вас разом з відступником Сколотом!
Рипучим своїм голосом він заспівав протяжну молитву. Її враз підхопили підручні й знатні скіфи. А через кілька секунд молитву ту співав уже весь народ, побожно склавши руки. То була та сама мелодія, яку вперше, ще з лісу, почули мандрівники, почули після того, як опритомніли. Протяжна й сумна, повільна й сувора, — молитва та лунала як загроза, як пересторога…
Артем тривожно глянув на Лід у: як почуває себе дівчина, чи не надто вплинуло на неї все те, що відбулося на її очах?.. Ліда трималася добре, хоч і ясно було, що вона дуже боялась. Адже тепер Гартак, який несподівано для них усіх перетворився на владного вождя скіфів, був господарем становища… Той самий Гартак, який уперто намагався взяти її за дружину… Цей огидний кривобокий чоловік, безумовно, не облишив свого наміру. Навіть тепер, коли обставини були такі для нього напружені, — Ліда встигла помітити, як Гартак кілька разів зиркнув на неї. І від тих поглядів дівчині робилося моторошно…
Хто допоможе тепер їй і її товаришам? Хоч і до того обидва брати — і Сколот, і Дорбатай — дивилися на чужинців лише як на можливу цінну зброю в своїй давній запеклій боротьбі, але тепер стало ще гірше. Дорбатай переміг Сколота, він гордо стоїть над трупом свого вбитого, отруєного брата. Надалі йому нема чого гратися в піжмурки. Його влада безроздільна, бо Гартак, певна річ, буде лише іграшкою, лялькою в його владних руках. Ще невідомо, чи доцільно Дорбатаєві залишати чужинців у живих… адже вони весь час робили все наперекір йому…