Несподівана вакансія
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- Переводчик: Виктор Евгеньевич Морозов
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Несподівана вакансія». Краткое содержание книги:
З англійської переклали
Віктор Морозов, Тарас Малкович
VI
Доки Говард солодко й гучно хропів собі в ліжку, Шерлі прийняла душ і дістала з шафи одяг. Коли вона застібала кардиган, дзвін на церкві Архангела Михаїла і Всіх Святих сповістив про утреню, що починалася о десятій ранку. Шерлі завжди думала, що Джавандам, які мешкали прямо навпроти церкви, цей дзвін мав би видаватися страшенно голосним, і сподівалася, що Пеґфорд у такий спосіб їм звіщає про свою належність до тих давніх вірувань і традицій, яких вони відверто не бажали сповідувати.
Навіть не замислюючись, бо це вже стало останнім часом її звичкою, Шерлі пройшла коридором до колишньої спальні Патриції й сіла за комп’ютер.
Цієї ночі Патриція мала спати тут, на розкладному дивані, що його Шерлі постелила для неї. Але Шерлі насправді була втішена, що їй не доведеться сьогодні мати справу з Патрицією. Коли вони з Говардом повернулися під ранок зі святкування, Говард, який і досі мугикав «Зелену-зелену траву», не зразу збагнув, що Патриція їх покинула. Лише тоді, коли Шерлі відчинила двері ключем, він захекано спитав: «А де ж Пат?» — і притулився до одвірка.
— Ой, її засмутило, що Меллі не приїхала з нею, — зітхнула Шерлі. — Вони, здається, посварилися… Мабуть, поїхала додому миритися.
— Ані дня без пригод, — сказав Говард і обережно, навпомацки, пішов коридором до спальні, ледве втримуючи рівновагу і спираючись об стіни.
Шерлі завантажила улюблений медичний сайт. Коли вона ввела першу літеру хвороби, про яку хотіла дізнатися, сайт знову відкрив їй інструкцію «ЕпіПену». Шерлі швиденько її переглянула, бо ж раптом їй доведеться рятувати життя їхньому помічникові у кав’ярні. Тоді старанно ввела в поле пошуку слово «екзема» і з деяким розчаруванням дізналася, що ця хвороба зовсім не заразна і аж ніяк не може стати приводом для звільнення Суквіндер Джаванди.
За звичкою вона вписала у браузері адресу сайту Пеґфордської місцевої ради і зайшла на веб-форум.
Ім’я користувача «Привид_Баррі_Фербразера» вона тепер впізнавала з півпогляду, як закоханий по вуха юнак миттєво впізнає потилицю, вигин плечей чи ходу своєї коханої. Варто було їй кинути оком на перше повідомлення, як вона відчула радісне збудження: він не забув про неї. Вона відчувала, що вибрик доктора Джаванди не минеться їй безкарно.
Вона прочитала повідомлення, нічого не збагнувши, бо ж очікувала побачити ім’я Парміндер. Перечитала ще раз і здушено зойкнула, ніби її облили крижаною водою.
Говард Моллісон, почесний громадянин Пеґфорда, і одна із старожилок містечка, Морін Лоу, уже багато років поспіль не просто бізнес-партнери. Загальновідомо, що Морін регулярно дегустує жирну Говардову ковбаску. Єдина персона, яка ще й досі не знає про цю таємницю, — це Шерлі, дружина Говарда.
Заклякнувши в кріслі, Шерлі подумала: це брехня.
Такого просто не може бути.
Так, вона щось таке підозрювала… раз чи двічі… іноді навіть натякала Говардові…
Ні, вона не може в це повірити. Вона не може повірити.
Але ж інші повірять. Вони повірять «Привидові». Йому вірили всі.
Вона спробувала видалити повідомлення з сайту, але її пальці зробилися кволі й обм’яклі, наче порожні рукавички. Кожної секунди, поки той допис залишався на сайті, хтось міг його прочитати, повірити в нього, посміятися з нього, передати в редакцію місцевої газети… Говард і Морін, Говард і Морін…
Нарешті повідомлення зникло. Шерлі сиділа, втупившись у монітор, а її думки заметалися в голові, як мишки у скляній посудині, не бачачи ні виходу, ні кладочки, щоб утекти у той блаженний стан, в якому вона перебувала до появи цього жахіття, виставленого напоказ усьому світові…
Але ж він насміхався з Морін.
Ні, це вона насміхалася з Морін. Говард насміхався з Кеннета.
Завжди разом: на свята, по буднях, на вихідні…
«… єдина персона, яка ще й досі не знає про цю таємницю…»
… Їй з Говардом не був потрібен секс: роками вони спали на окремих ліжках, розуміючи одне одного з півслова…
«…регулярно дегустує жирну Говардову ковбаску…»
(Прямо тут, у цій кімнаті, мовби знову ожила її мати і знову хихоче й насміхається з неї… розбризкане вино з її келиха… Шерлі не терпіла брудних смішків. Її завжди пересмикувало від непристойностей і насмішок.)
Шерлі зірвалася з місця, перечепившись об ніжки крісла, й побігла до спальні. Говард ще спав, лежачи на спині, і час до часу розкотисто буркотів і підхрюкував.
— Говарде, — покликала Шерлі. — Говарде.
Минула ціла хвилина, доки вона зуміла його розбудити. Спросоння він нічого не розумів, але Шерлі, схилившись над ним, і досі бачила в ньому лицаря-охоронця, який може її врятувати.
— Говарде, «Привид Баррі Фербразера» прислав ще одне повідомлення.
Роздратований, що його так різко розбудили, Говард хрипко застогнав у подушку.
— Про тебе, — додала Шерлі.
Вони з Говардом дуже зрідка говорили прямо й відверто. Їй це завжди подобалось. Але сьогодні був не той випадок.
— Про тебе, — повторила вона, — … і про Морін. Він каже, що у вас… любовна інтрижка.
Він провів своїм ручиськом по обличчю і протер очі. Вона розуміла, що цього разу він тер їх значно довше, ніж було потрібно.
— Що? — озвався він, не прибираючи руки з обличчя.
— У вас із Морін роман.
— Звідки він це взяв?
Без заперечення, без обурення, без сарказму. Просто обережне розпитування про джерело інформації.
Відтоді Шерлі буде згадувати цю мить, як мить смерті: життя фактично скінчилося.
VII
— Замовкни, Роббі! Замовкни, блін!
Кристал донесла Роббі до автобусної зупинки за декілька вулиць від їхнього дому, щоб ні Оббо, ні Террі не змогли їх знайти. Вона точно не знала, чи вистачить їй грошей на проїзд, але рішуче налаштувалася доїхати до Пеґфорда. Баба Кет померла, містер Фербразер помер, але залишався Жирко, і вона мусила зачати з ним дитину.
— Шо він робив з тобою там у кімнаті? — допитувалася Кристал, але Роббі не переставав вередувати і нічого їй не відповідав.
Мобілка Террі майже розрядилась. Кристал набрала номер Жирка, але їй відповіла голосова пошта.
У Соборному провулку Жирко жадібно доїдав грінку, прислухаючись до розмови (як завжди, доволі дивної) батьків у кабінеті в протилежному кінці коридору. Це трохи відволікало його від власних думок. Завібрувала в кишені мобілка, але він не хотів відповідати. Не мав бажання ні з ким говорити. Це точно не Ендрю. А надто після минулої ночі.
— Коліне, ти ж знаєш, що треба зробити, — стомлено казала мати. — Будь ласка, Коліне…
— Ми з ними вечеряли в суботу ввечері. А на другий день він помер. Я тоді готував вечерю. А що, як…
— Коліне, ти нічого не підсипáв у їжу… заради Бога, тепер ти й мене у це втягнув… Коліне, я не можу озвучувати таких думок. Це просто твій синдром нав’язливих станів.
— Але ж я міг, Тессо, я раптом подумав: а що, як я й справді щось підсипав…
— Тоді чому ж ми всі живі — і ти, і я, і Мері? Йому робили розтин тіла, Коліне!
— Ніхто не посвячував нас у деталі. Мері нам нічого не сказала. Мабуть, тому вона й не хоче зі мною розмовляти. Вона підозрює.
— Коліне, заради Бога…
Тесса перейшла на шепіт, занадто тихий, щоб розчути її слова. Мобілка Жирка знову завібрувала. Він витяг її з кишені. Дзвонила Кристал. Він відповів.
— Здоров! — привіталася Кристал, перекрикуючи якийсь дитячий плач. — Хоч’ зустрітися?
— Та не знаю, — позіхнув Жирко. Він власне збирався лягти поспати.
— Я їду в Пеґфорд на автобусі. Можемо потусуватись.
Минулої ночі він притискав Ґаю Баден до огорожі біля парафіяльної зали, а вона вирвалась і почала блювати. А потім знову стала його шпетити; він залишив її й пішов додому.