Несподівана вакансія

—  Він приділяв їй більше часу й уваги, ніж власним донькам, — вела далі Мері. — А вона навіть на вінок не дала жодної копійки. Мені дівчата казали. Вся веслувальна команда скинулася на вінок, окрім Кристал. Та що там, вона навіть на похорон не прийшла, і це після всього, що він для неї зробив.

—  Ага, ну так, з цього видно…

—  Вибач, але я не можу про це не думати, — не дала йому договорити Мері. — Мені постійно здається, ніби він і досі хоче, щоб я переймалася тією клятою Кристал Відон. Я так більше не можу. Йому в той день голова з болю аж розколювалася, а він ані в вус не дув і все строчив ту чортову статтю!

—  Я знаю, — сказав Ґевін. — Я знаю. Мені здається, — обережно додав він, відчуваючи, ніби пробує ногою хиткий мотузяний міст, — що це типово чоловіча риса. Майлз такий самий. Саманта не хотіла, щоб він балотувався в раду, а він все одно подався туди. Знаєш, є чоловіки, які люблять відчути певну владу…

—  Баррі був там не заради влади, — заперечила Мері, і Ґевін квапливо відступив.

—  Ні-ні, звичайно. Баррі був там, щоб…

—  Баррі не міг нічого з собою вдіяти, — сказала Мері. — Думав, що всі такі, як він, що варто простягти руку — і людина стане кращою.

—  Так, — погодився Ґевін, — але річ у тім, що є й інші люди, яким потрібна ця рука… близькі й рідні…

—  От і я про це! — вигукнула Мері і вкотре розридалась.

—  Мері, — почав Ґевін, встаючи зі стільця й підходячи ближче до неї (тим самим мотузяним мостом, зі змішаним почуттям паніки й надії), — послухай… воно ніби й невчасно… тобто ще зашвидко… але ж ти обов’язково зустрінеш когось іншого.

—  У сорок років, — схлипнула Мері, — з чотирма дітьми…

—  Знайдеться багато чоловіків, — почав було він, але зупинився, бо не хотів, щоб Мері думала, ніби в неї надто широкий вибір. — Знайдеться порядний чоловік, — уточнив він, — який не зважатиме, скільки в тебе дітей. Тим паче, що вони такі чудові… кожен буде радий їх прийняти.

—  О, Ґевіне, ти такий хороший, — сказала вона, вкотре витираючи очі.

Він пригорнув її, і вона не відштовхнула його руку. Вони стояли мовчки; Мері висякалась; відчувши, що вона заспокоюється, Ґевін мовив:

—  Мері…

—  Що?

—  Я мушу… Мері, думаю, що я закохався в тебе.

На кілька секунд він відчув себе відважним парашутистом, що відштовхується від твердої поверхні, щоб опинитися у вільному просторі.

Вона відсахнулася від нього.

—  Ґевіне, я…

—  Вибач, — сказав він, побачивши неприязнь на її обличчі. — Просто я хотів, щоб ти це почула від мене. Я сказав Кей, що саме тому хочу з нею порвати, і боявся, що тобі хтось інший це перекаже. Інакше я мовчав би місяцями. Роками, — додав він, намагаючись повернути її посмішку і той настрій, коли вона назвала його хорошим.

Але Мері хитала головою, склавши руки на схудлих грудях.

—  Ґевіне, я ніколи в житті…

—  Забудь, що я сказав, — дурнувато видушив Ґевін. — Просто забудь.

—  Я думала, ти розумієш, — сказала вона.

Він мав би здогадатися, що Мері захищена невидимим панциром своєї скорботи.

—  Я розумію, — збрехав він. — Я не зізнався б тобі, якби…

—  Баррі завжди казав, що я тобі подобаюсь, — мовила Мері.

—  Ні-ні! — почав безтямно заперечувати Ґевін.

—  Ґевіне, ти дуже добра людина, — вимовила Мері і їй перехопило подих. — Але я не… тобто, навіть якби…

—  Не треба, — вигукнув він, не даючи їй договорити. — Я розумію. Слухай, мені треба йти.

—  Ти можеш залишитись…

Але тепер він майже зненавидів її. Він почув те, що вона збиралася сказати: «…навіть якби я не була в жалобі за чоловіком, я б не захотіла тебе».

Його візит виявився таким коротким, що коли Мері тремтячою рукою виливала його каву, вона ще не встигла охолонути.