В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Було вже за північ, як в’їхали в якесь затемнено (ліхтарі лише де-де тьмяніли — певно і тут, як і по всій країні, бракувало енергії та електролампочок) тихе містечко. Попетлявши вузькою вуличкою, що дерлася вгору і вгору, й обабіч якої тяглися підпірні стіни, викладені з дикого каміння, вскочили в просторий двір, що дещо нагадував тюремний, і зупинилися біля високого будинку з мармуровими колонами при вході — спасибі, подумав Президент, що хоч не військова база, що було б зовсім банально.
— Вдаючи, що ведете п’яного, швидко доставити об’єкт до ліфта і далі на вказаний поверх до вказаної в ордері кімнати («У них навіть ордер на мій арешт уже є», — подивувався Президент), — скомандував начальник охорони молодикам, котрі з обох боків затискували Президента на задньому сидінні і щось буркнув у мікрофон, певно пароль.
Машини, що їх супроводжували «як випадкові», теж в’їхали у двір, з них повивалювалися «п’яні» компанії, що складалися з офіцерів держбезпеки і, вдаючи захмелілих, загаласували-заварнякали, розмахуючи пляшками та — для достовірного ефекту — кидаючи їх у дворі навсібіч.
— Пардон, пардон, — вже в спецкімнаті заспокоював генерал-лейтенант Президента, котрого аж тіпало. — Інсценізація з п’яними — вимушена. Заради вашої безпеки. До цього будинку постійно привозять місцеве начальство, коли воно перебирає на державних випивонах. Тут обласні та районні божки приходять до тями, похмеляються. Хто з них ще може, той грішить — для цього виділяються спеціальні державні шлюхи… Ось ми й спрацювали під тутешню, так би мовити, традицію. Привезли ще одного п’яного, як чіп, чина — хто на це зверне увагу? Бо інакше змовники могли б щось запідозрити.
— Які змовники? — втративши витримку, підвищив голос Президент. — За п’янство місцевих божків ми ще поговоримо, але де, звідки взялися змовники? Чому змовниками, якщо вони є, не займається служба державної безпеки?
Генерал-лейтенант несподівано кинув з викликом:
— На ці та на інші подібні запитання я відповім завтра. А зараз, згідно з протоколом, Президент має відпочивати, — і вийшов.
Президент промовчав, зберігаючи спокій. Хоч обурюйся, хоч протестуй — нічого не зміниться, бо він уже давно не належить ані собі, ані навіть сім’ї — державна особа. Як звелить його всемогутній начальник особистої охорони (з посилання на візу компетентних органів, котрі тримають у своїх руках не лише главу країни, а й саму країну), так воно і буде. Президент не має права без спеціального на те дозволу лікаря-дієтолога у званні генерала (він працює в медсанчастині все тих же всемогутніх компетентних органів) навіть крихту взяти до рота чи краплину води з будь-чиїх рук, крім тих, які для цього були уповноважені компетентними органами. Йому суворо заборонялося їсти те, що готувала дружина чи й навіть мати — як дружині, так і матері заборонялося готувати для нього їжу, бо теоретично допускалося, що дружина може отруїти свого чоловіка, а мати — сина. Для приготування їжі в численному штаті, що обслуговував Президента, були передбачені кухарі в чині не нижче полковників. (У складі того штату передбачалася людина, котра першою куштувала всі приготовлені для Президента страви, її ще називали «грибною людиною», тобто вона ставала першою жертвою у випадку, якщо в страві виявлялася отрута). Дружина розуміла, чому їй забороняється готувати для власного чоловіка і тому ніколи не готувала йому нічого їстівного чи питного, а ось мати Президента негодна була що втямити. «Раніше я мала право годувати свого сина, а тепер не маю?» — губилася стара. Їй пояснювали, що раніше її син не був президентом країни… «Ну й що ж, що не був? — дивувалась стара. — Але все одно він був моїм сином — що тоді, що те— пер… А хіба рідна мати може отруїти свого сина?..» Обурювалась: «Це ж треба до чого дожитися! Без дозволу тих дармоїдів у погонах (так вона величала численну синову охорону, що складалася з кількох груп офіцерів — кухарі, офіціанти, прибиральниці, садівники — Президент постійно жив на заміській дачі — різні Технічні служби і всі, всі вони мали офіцерські звання і всі підлягали коменданту, біля якого невідомо, щоправда, для чого, постійно вертівся ще й китаєць, власник «чорного пояса» з карате) мене, рідну матір не пропускають до синочка… Це він для вас Президент, а для мене, як був Мишком, так і зостався Мишком…»