Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Звідси й дівич-вечір, дівчачий вечір, вечір дівки — обрядова вечірка молодої напередодні весілля.
На Україні (а полячка за національністю Марина Мнішек все ж таки народилася на Україні, в Самборі, де й минуло її дівування) дівич-вечір — це й дівичник (рос. девишник), вечорина, вечориник, заграванки... (До чого ж симпатичне слівце — «заграванки»!)
Влаштовувалися напередодні весілля як символ прощання з вільним життям дівчини. Такі вечори робилися окремо — як в оселях молодої, так і молодого. Вважалося, що це — обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Але в домі нареченої дівич-вечір відзначався особливою поетичністю, ліричністю. Дівчата — подруги молодої — вили гільце, що його оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків. Для гільця найбільше годилася гілка вишні або сосни. Гільце зазвичай символізувало незайманість, красу та молодість. Разом з гільцем виготовляли вінки для молодого і молодої — як символ наречених. І неодмінно одягання вінків супроводжувалося ритуалом — на долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжку, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата надівали на голову весільний вінок.
Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила його біля нареченої і накривала їх рушником, посипала житом...
Ось після цього ритуалу молодих вже називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню й сусідів на своє весілля...
Молодий, він же цар, за весільним обрядом князь — не влаштовував напередодні весілля прощального вечора, званого в росіян «мальчишником». Мабуть, тому не влаштовував парубочого вечора, що після приїзду нареченої до Москви, зокрема після того, як вона поселилася у Кремлі, вечірки у нього влаштовувалися чи не щоденно. На ті царські посиденьки в Грановитій палаті збиралися бояри й дворяни, яким цар особливо довіряв, і гуляли чи не до ранку. Музики не вгавали, танцівниці вибивали стрункими ногами хіба ж таке! На тих гульбищах захмелілі бояри також вітали царя із майбутнім вінчанням, що ним і мало скінчитися його парубоцтво та воля парубоцька. На тих гамірних і розвеселих вечорах цар любив розігрувати з себе хвацького дівчачура, такого, що захоплюється дівчатами. (А втім — він і був таким насправді, бо дівчатами, попри все, встигав займатися!)
Зводився з позолоченим кубком в руці, молодий голос сріблом дзвенів:
— Годі!.. Відгуляв своє! Ой, відгуляв! А тепер мене чекає в Кремлі остання у моєму житті дівчина.
— Не остання, не остання! — кричали захмелілі дворяни та бояри, сміючи перебивати царя, — таке перебивання царської мови було неприкритим підлабузництвом. — У такого царя, як наш, — хай Господь доточує йому і доточує віку! — не може бути дівчина останньою, бо іншого такого парубка й у світі білому немає!
— І все ж, — цар був явно потішений улещуванням двірських, — парубоцтво моє кінчається, а остання дівчина, яка мене чекає у Вознесенському монастирі, стане моєю жоною!
— Першою! Першою! — дозволяли собі й таке захмелілі двірські. — У батечка твого було вісім жінок, не рахуючи возлюблених, яким несть числа!
— Шо гуторити, дєвочєк він товк чи не щодня. Кажуть, більше тисячі їх попортіл!
— Жаль, але до батечка мого мені далеко, — чи не щиро журився Дмитрій Іванович. — Хоч я в цьому ділі не останній, але... До батька, до царя Івана, кажу, мені далеко. А тому спорожнімо кубки за мою останню дівку, яка ось-ось стане моєю жоною!
— Першою! Першою! — не вгавав високопоставлений, але все ж служилий люд.
— Але якби панство, — цар мимовільно вжив слово з польської мови, яку добре знав, — знало, яка це дівчина — Марина з Польщі! Іншої такої — світ обійдеш, а не знайдеш! Як глянув на неї вперше у Самборі, так і відчув: усе, скінчилося моє парубоцтво!
— Славна, славна дівчина, а наша завтрашня цариця! — погоджувалися служилі.
Мине не так і багато часу — лічені дні, — як вони обурливо назвуть Марину «дівкою з Польщі». Але тоді вона ще була для них дівчиною.
І теж прощалася зі своїм дівоцтвом...
Переміна в її житті була крута (а круте дерево, кажуть, потребує і крутого клина) — крутішої годі й уявити, бо то вже буде люта переміна. Звідтоді як вона — вчора ще просто дочка польського воєводи, бодай і магната і знатного шляхтича, але все одно провінційного королівського старости, — опинилася не просто в Москві, а в самому її Кремлі, й опинилася в статусі цариці руської держави, вона втратила спокій і ніде не могла знайти собі місця. Зовні, правда, залишалася спокійною і навіть величною, але в душі, у всьому її єстві все нуртувало й клекотіло, як на доброму вогні: вона — цариця? Руська цариця. Вчорашня дівчина з якогось там Самбора! Бодай і графиня. Справді, таке й не присниться, таке й уявити годі. Вона ж бо провінційна баришня!