Непрохані

— Прошу тебе, просто дивися, — озвався Ґері.

Якийсь час камера не рухалася. Вочевидь, знімали з коридору. Я міг чути дихання оператора, хоча він явно намагався не створювати шуму.

Далі камера почала повільно рухатися вперед — оператор заходив усередину кімнати — і трохи вбік. Почувся тихий свист, клацання. Стало ще темніше.

Камера почала рухатися по колу, знімаючи кімнату. Слабке холодне світло з-за штор дозволяло роздивитися непевні, зернисті обриси намальованих на стіні джунглів, дитячі стільчик і стіл, охайно розставлені на полицях іграшки. З’явилися двері, тепер зачинені, і знову більш освітлена ділянка під нічником. Камера показала дитяче ліжечко, вид зверху.

Ґратки з усіх боків показували, що це ліжко дитини, якій ще зарано самотужки пізнавати зовнішній світ. Можна було бачити й саму дитину, що спала у ньому, — маленьку. Чути було, як вона розмірено дихає.

Хвилину чи дві нічого не відбувалося. Зрозуміло було, що камера знімає в реальному часі, бо чутно було дихання двох людей і тихе дзижчання самої камери, що переборювала темряву.

Втримати мою увагу таке видовище аж ніяк не могло. Я вже зібрався підвестися, коли з колонок телевізора почувся якийсь тихий звук.

— Що це? — спитав я.

Ґері жестом попросив мене мовчати.

Камера змінила позицію. Вона швидко відсунулася від ліжка, сахнулася вбік, різко спустилася на півметра. З’явилося зображення двох штаб на ґратках і дитячої голівки між ними.

Я подався вперед, вдивляючись у каламутний екран.