Свій час

Усе життя мріяв виграти шпитальну дівку.

Вона лежить гола і мокра, розкинувши руки, ноги і цицьки — і нарешті напівзаплющивши очі. Всміхається блаженно. Я так і не перевернув її догори тією-таки видатною дупою; прикро, чорт. Наступного разу?..

— Мені на чергування, — каже вона, не розплющуючи очей.

Схаменувшись, охоплюю її зап’ясток. Стискаю не дуже сильно:

— Пофіг. Лежи.

Вона лінькувато потягується. Я ніяк не можу зрозуміти, в якому вона зараз часі. І в якому часі я сам. На думку спадає, що різниця між спецохоронцем та шпитальною дівкою не набагато більша, ніж у ліквідатора та столової, а може й узагалі аналогічна.

І не знати, чого я сіпався. Не вперше.

Вона простягає до мене вільну руку і легенько гладить:

— Великий.

Дівки вважають, що жоден чоловік не може таке спокійно чути. Дурепи. Нато в мене колись була заробила за це; наче я й сам не знаю, що великий.

— Ти ліквідатор, Блискавко, — каже вона ствердно, і краще б не казала.

— Я спецохоронець.

— У сірому?

Вона зводиться на лікті, бере трьома пальцями за комір мій скинутий комбінезон — стукнувши, відкочується кудись ліквід — і остаточно розплющує очі.

Сідаю і забираю в неї свою форму. Відвернувшись, починаю вбиратися. Я люблю свою роботу, а знаки розрізнення мені незабаром видадуть інші. Не її собаче діло.

— Я помітила, що ти в спецохоронному часі, — каже вона у мене за спиною. — Інакше ми й не зустрілися б, хіба що…

Коротко реготнула, і я готовий її за це вбити. Не встаю і не припечатую лише тому, що заїло блискавку. Через такий збіг слів самому стає смішно.

— Ненавиджу шпиталі.

— Усі ненавидять.

— Як ти опинилася серед шпитальних дівок?

Поставивши запитання, згадую, що забув запитати її ім’я. Але це не так цікаво.

— У дім-садку підбирала хворих кошенят.

— Навіщо?

— Подобалося, як вони муркочуть під рукою.

— Що тобі ще подобається?

Вона теж підводиться, потягується і нахиляється по своє зелене шмаття, випнувши сраку; я спромагаюся лише ляснути по ній з розмаху, та й то виходить змазано і косо, тому що я боюся не встигнути.

— Спати з комуналами?

— Чому з комуналами? — озивається вона невиразно, нишпорячи десь унизу.

— Тобі ж подобається бути швидшою.

— І згори люблю.

Пхекаю:

— Наступного разу.

Вона вже вдягнена, а я і не помітив, не допильнував; але голос звучить звично, на людській частоті, наче б вона зволила ненадовго сповільнитися для мене, зумисне для коротенької відповіді — і це ще прикріше.

— Неодмінно.