Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
І Сергієві буде приємно, коли він повернеться.
У бездоганній чистоті, в абсолютному порядку — ні додати, ні поворухнути, ні пересунути — Віра зупинилася посеред номера, в геометричному центрі особистого простору, доведеного до досконалості. Залишалося тільки чекати.
Чекання. Скільки себе пам’ятаю, це завжди був вимушений, перехідний стан, вихоплений з життя якимись зовнішніми причинами, — і цю лакуну конче було чимось прикрити, залатати, не дозволяючи болюче розірватися своєму часу. Зазвичай, чекаючи на когось або щось — автобус, початок поетичного вечора, зубного лікаря, — я читала книжку. Читання — унікальна річ, воно, як рідина, заповнює собою будь-яку форму, провал, розрив: до міліметра, до півсекунди. Читання закінчується, і ти згортаєш книжку, залишивши між сторінок ситуативну закладку: аркуш зі скеруванням, обгортку від цукерки чи квиток, трохи досадуючи, що не вдалося дочитати до кінця розділу. Але це пусте, я завжди могла ввійти в книжкову реальність із будь-якого місця і моменту, без жодного дискомфорту, вдячно занурюючись знову в рідне середовище, повертаючись додому.
На полиці, підтримуваній обабіч крученими мушлями, стояли дві товсті книжки невеликого формату, зі спільною картинкою — гілочка сакури і птах — на двох корінцях. Літери, стилізовані під ієрогліфи. Хоку і танка.
Японську поезію можна читати нескінченно. Обертаючи, мов кристал, милуючись новими й новими гранями зі спалахами світла, проявляючи дедалі глибші смисли. Віра завжди любила хоку, любила по-справжньому, водночас хворобливо сумніваючись: а що як — неправда, самоомана, облуда задля модного тренду, як, скажімо, у Скуркіса, як у дуже і дуже багатьох?! Але мода на хоку зійшла на пси, виродившись насамкінець в абсурдистські комп’ютерні компіляції, а любов залишилася. І можна було спокійно видихнути, і далі собі розгортати навмання улюблений томик, смакуючи жасминовий чай із чашки з птахом…
Не вдавалося. Мабуть, річ була в перекладі — місцевою, начебто і зрозумілою, але все-таки чужою мовою, Віра вловлювала зміст, але не могла оцінити, хороший переклад чи ні, і ця безпорадність бентежила, примушуючи перебирати ногами в невагомості, без точки опертя і чіткої організації простору, що необхідна поза часом. Три рядки, правильна кількість складів, буденні слова та однопланові метафори — і жодного очуднення. Я не бачу, не зчитую, не можу вловити?.. чи?..
Згорнула книжку. Сергій правду каже: література заступає життя, заповнює собою порожнечу, а якщо порожнечі немає, вона просто втрачає сенс, витісняється з простору чимось матеріальнішим і справдешнішим. І поезія, зрештою, теж. Але ж насправді, було б геть смішно і по-дурному, чекаючи, поки він повернеться, сидіти і складати вірші.
З-за вікна, що його й далі прикривали жалюзі, вже не пробивалося проміння, а долинав розмірений стукіт, уже давно, а точніше, завжди, себто не починався якоїсь конкретної миті, а просто був, начебто так і треба. Віра підійшла, постояла перед глухим вікном і ризикнула відхилити одну горизонтальну пластинку.
Побачила табунець прозорих крапель, що обсіли скло, одна з них повільно повзла донизу. Дощ. Вічна, позачасова категорія для цього міста, отже, все правильно. Місто вбудувалось у мій час, пристало на правила, що я їх запропонувала. Тепер я можу просто стояти і дивитися на дощ. Безкінечно. Позачасово.
Вона бачила навпроти трикутну розв’язку, неможливу у звичному, квадратно-гніздовому місті, і вилискувала під дощем зелена башточка з маленьким, немов загубленим у часі дзвоном, і підгортав ніжки та крила силует янголятка під карнизом, ледь видимий за суцільною завісою крапель. А внизу пнулася лаковими бульбашками бруківка і пропливали зрідка куполи парасоль, зовсім не схожі на людей.
Аж ось задзвенів телефон.
Вірі телефонували вкрай рідко, і тому кожен дзвінок був подією — подарунком чи випробуванням, байдуже, — і якщо раптом не встигала відповісти чи доводилося з об’єктивних причин скинути виклик, вона неодмінно передзвонювала: сама лише думка про те, щоб його проігнорувати, здавалася блюзнірською. Опустила смужку жалюзі, обернулася.
Телефон дзвонив із передпокою, від самого кордону особистого простору, куди не хотілося зайвий раз підходити — щоб не засмоктало, не викинуло назовні відцентровою силою. Але переливи не вщухали, і Віра квапливо перетнула номер, стукнувшись коліном об м’який, на щастя, обідок круглого ліжка, зірвала з вішака сумочку, встромила руку всередину, намацала… встигла.