Вигнання з раю

Хату він будував останнім, вичікуючи, якого розміру поставлять собі голова колгоспу й голова сільради, всі багатодітні світлоярівці, директор школи і бригадир механізаторів Безкоровайний. Він не піддався на хитру тактику старого Самуся, який узяв дві ділянки, заявивши, що хоче відділяти того сина, який жениться, а тоді вигідно продав одну з них. Така операція була занадто і відверто незаконна, щоб на неї пішов Несвіжий, який завжди був прихильником і прибічником законності в усьому.

Зате ніщо не заважало йому поставити хату найбільшу в Світлоярську — на сто двадцять квадратних метрів, окрім того, поряд з хатою, сказати б, головною, збудувати в дворі й літню кухню, власне, маленьку хатку, в якій він і поселився з дружиною і сином Рекордистом. У велику хату було куплено гарнітури полірованих меблів, розставлено по-міському: спальний — у спальні; сервант, стіл, стільці — в їдальні, яка правила й за вітальню; диван, крісла, журнальний столик, письмовий стіл — у «кабінеті», що для Світлоярська мало стати вічно нерозгаданою таємницею, бо для кого той кабінет — для Рекордиста Івановича? Писати мемуари про свої походеньки? Хату замкнено на цілу систему замків, ключі від яких зберігалися в самого Івана Івановича, нікого туди він ніколи не пускав, раз на місяць ходив Несвіжий попідвіконню, зазирав у шибки, притуляючись носом так, що мимоволі виникала загроза роздавити або шибку, або носа, і кричав дружині:

— Манько, візьми-но ганчірку та зітри пиляку в кабінеті! На палець зібралося, а ти куди дивишся!

— Позамикав же ж, рота б тобі замкнуло, щоб і губами не плямкнув! — огризалася огрядна Манька.

— Та м’якеньку, м’якеньку ганчірочку, щоб не подряпала! — напучував, незважаючи на її огризання, Іван Іванович.

Нова хата, набита новісінькими меблями, стала з часом хіба ж такою розвагою для світлоярівської молоді. Хлопці, катаючи дівчат на мотоциклах, пригальмовували коло двору Івана Івановича, гукали йому через височенний червоний паркан:

— Іване Івановичу, новину чули?

— Яку? — з’являвся він у хвіртці з мокрим віхтем у руці (завжди щось мив і чистив, коли не був на роботі).

— Мода на меблі змінилася.

— Що — дивани без спинок? Хай міняється. А я люблю зі спинкою.

— Та ні, не те.

— А що ж?

— Блискуча мебля вже не в моді.

— Не блискуча? А яка ж?

— Тьмава. І не фарбована, як ото в сільраді у Зновобрать.

— Не фарбована? Та як же це?

— Отак. Беріть наждак і обдирайте.

— Обдирати новісіньку меблю! Ану ж гетьте від мого двору, розбишаки!

Садки були в кожного ще в Карповім Яру, в Світлоярську ж садівництво стало явищем престижним, своєрідною мірою суспільної значимості. Гектарних садів, щоправда, тут не могло бути (ми пам’ятаємо, що всі присадибні ділянки дорівнювали двадцяти п’яти соткам), зате не було меж винахідливості світлоярівців у доборі дерев, сортів, щеп, з’явилися виноградники, визрівали під світлоярівським сонцем персики, один хвалився чорноплідною горобиною, що має цілющі властивості, інший культивував обліпиху, в якої властивості вже й не просто цілющі, а чудодійні.