Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Він не помилявся — підземна каверна засвітилася іскристим сяйвом. Світло ліхтаря викликало зловісні тіні, що мигтіли по стінах, ніби величезні кажани. У цій ілюмінації здавалося, що оживають розписи, які покривали стіни. Спіральні меандри вирували так, що голова йшла обертом, коні й олені, здавалося, ставали дибки, змії згорталися і розгорталися. Танцювали рогаті люди.
— Кельти, — сказав Самсон. Він, мабуть, мав рацію.
— Не стіймо тут.
Людські черепи зі стукотом котилися з-під ніг, хрустіли розчавлювані гомілки.
Перед ними відкрилася чергова каверна, така висока, що її склепіння зникало в темряві. Світло ліхтаря і світіння періапту видобули з пітьми ще один наскальний рельєф. Вони в унісон зітхнули.
З-над складеного з черепів кургану вишкіряла на них зуби й вилуплювала очі потворна морда, демонічна маска, обличчя самого рогатого диявола. З-за кожуха блідого моху просвічувала червона фарба, якою моторошний ідол колись був обляпаний. Людські кості валялися всюди, здіймалися купами.
— Це, — ковтнув слину Рейневан, — не кельти.
— Ні, - погодився Самсон. Він говорив із зусиллям, немов через превелику втому. — Не затримуймося тут. Ходімо і вийдімо звідси нарешті. Щось лихе нависає над цим місцем. І навколо нього.
Вони йшли, пильно стежачи, щоби повертати праворуч, весь час праворуч, а розвилок більшало у міру того, як вужчав коридор. Врешті-решт стало так тісно, що їм довелося йти один за одним. Десь за стіною Рейневан виразно чув, як шумить вода.
Це міг бути потік, про який згадував Рупілій. Вони йшли підземеллями, як підрахував Рейневан, значно більше години, тому повинні були віддалитися від замку Троски на чималу відстань, щонайменше чверть милі, а може, навіть і більше.
— Мені здається, — він раптом зупинився, — що я відчуваю на обличчі подмух. Прикрий ліхтар. Може, ми помітимо світло?
— Не помітимо. Назовні все ще ніч.
Прохід ставав дедалі тіснішим. Вони вже не могли йти навіть один за одним, доводилося просуватися боком, крок за кроком, нога за ногою. Рейневан раз у раз шурхав по скалі животом, шкріб по ній ґудзиками куртки. Для Самсона Медка, який мав набагато більші габарити, тіснота лазу мала бути справжньою геєною, Рейневан чув, як гігант стогне і лається.
— Самсоне?
— Йди, йди… Я за тобою…
— Ти пройдеш?
— Пройду… Якось… Ти йди… Знайди вихід… Дай знати… Що він близько…
Холодний подмух на Рейневановому обличчі став виразно відчутний, йому також здавалося, що він чує запах лісу, ялиць, шишок. Він почав пропихатися швидше, робити дедалі різкіші рухи. Раптом прохід розширився — і він побачив зірки. Від виходу, здавалося, його відділяв лише крок.
- Є вихід! — крикнув він. — Самсоне! Я пройшов! Пройшо… О-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о!
Він втратив ґрунт під ногами, з криком полетів униз. Упав, на щастя, з невеликої висоти, на кам’янистий осип, відшліфована водою галька розступилася під ним, як жива, осипалася, він з’їхав разом з лавиною крутим схилом, беркицнувся на обриві, на льоту гримнувся об камінь, аж нарешті впав на мох, з обома руками в пінній і льодовито-холодній воді потоку.
І моментально збагнув, що він не сам.
Він зрозумів це ще до того, як почув храп коня, удар підкови об камінь. І голос.
— Рейнмар з Беляви. Вітаю, вітаю. Який я радий.
Він знав цей голос. Місяць, що випливав у просвіт між хмарами, дав достатньо світла, щоб Рейневан міг побачити карого коня з блискучою шерстю і силует чоловіка, який тримав віжки, його обличчя, що світилося в пітьмі, бліде, пташине, чорне волосся до пліч. Рейневан уже бачив цього чоловіка, чув цей голос. А Ян Сміржицький зі Сміржиць видав йому його прізвище. Це був Біркарт Грелленорт. Довірена особа єпископа, найманий убивця. Людина, яка вбила Петерліна. Рейневан похолов.
— Ти дивуєшся? — блиснув зубами Стінолаз. — Що я тут чекаю? Я знаю цей хід багато років, бідний дурню. Я знав, що ти спробуєш сюдою втікати. А про те, що ти в Тросках, мені донесли. Я маю очі і вуха всюди. І я добрався до тебе, Беляу. Нарешті я до тебе добрався…
Зашаруділа галька осипу, згори по камінню з’їхав Самсон Медок. Як буря. І ангел помсти. Раптом гримнув грім, сліпучо блиснула — в листопаді! — блискавка. Кінь Стінолаза став дибки з диким іржанням, сам він висмикнув меч із піхов. І на очах Рейневана кинув його, у паніці відскочив на кілька кроків назад.
— Реаях’ях! — завив він. — Барцабель! Ха-Схартатан!
Блиснуло вдруге. Перш ніж його осліпило. Рейневан побачив, як Стінолаз викривляє в панічному страху обличчя, як зажмурює очі, як нескоординовано махає руками. І як раптом починає меншати, розпливатися, змінювати форму, щоб нарешті полетіти у вигляді птаха з диким скрекотом.