Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Прибулець довго мовчав, дивлячись не на Рейневана, а на кістяк.
— Мені шкода, — нарешті відповів він, — але така можливість не розглядається.
— Чого це?
— Я не можу собі цього дозволити… Сиди спокійно, бо інакше я накладу на тебе Constricto. А ти на власній шкурі відчув, що з моєю магією тобі не мірятися.
У голосі прибульця прозвучала чванливість — і саме ця чванливість допомогла Рейневанові розв’язати загадку, відіграла роль каталізатора, завдяки якому каламутний розчин набув прозорості. Не виключеним було і те, що це голод так загострював відчуття.
— Подумати тільки, — повільно промовив він. — Подумати тільки, що я прибув у Троски саме для того, щоб із тобою зустрітися. Саме з тобою.
— Та що ти кажеш?
— Не мірятися мені з тобою в магії, - цідив слова Рейневан, — бо ти воістину могутній чарівник. До того ж поліглот, тут навколо ніхто не вживає слова “oubliette”. Якби я звідси втік магічним проходом, якби я випадково зник, здійняли би тривогу: у Тросках переховується чарівник. Чарівник, здатний подолати магічний захист льоху. Бо сам його встановлював. Я пробрався у Троски, щоб зустрітися з тобою, метре Рупілію. Щоби попросити в тебе поради.
— Фантазія, яких мало, — буркнув чоловік. — Тобі б романи писати… Що ти робиш, чорт забирай?
— Хочу відлити, — Рейневан став над кістяком, розставивши ноги. — А що?
— Відійди звідти, хвойда твоя мати! — зарепетував прибулець. — Відійди, чуєш? Не смій паплю…
Він урвав, подавився недомовленим словом. Рейневан обернувся з тріумфальною усмішкою на вустах.
— Так я і припускав, — сказав він. — Не родич, не друг, а в День Померлих приходить до його останків зі свічкою й омелою. І впадає у шал, коли хтось хоче ці останки обісцяти. Бо це ж я на твої власні останки насцяв би, правда? Це ж твої власні кості тут лежать, метре Рупілію Сілезцю, спеце в астральних тілах і буттях. Це твоє тіло померло в цьому підземеллі, але не твоя особистість. Ти астрально перенісся в чужу фізичну форму. У форму того, чию душу ти пересадив у власне тіло. І кого замість тебе тут убив голод.
— Аж вірити не хочеться, — промовив після тривалого мовчання Рупілій Сілезець. — Аж вірити не хочеться, які ж то холерні титани інтелекту марнуються в теперішні часи по в’язницях.
Рейневан залишився сам надовго. На достатньо довго, щоб вирішити, що настала чорна година, і згризти шкуринку хліба, якраз на таку годину збережену. Зникаючи в стіні, Рупілій Сілезець залишив його у страшній самотності, страшній боязні і ще страшнішій муці сподівання. “Повернеться”, - калатало в голові плаксиве сподівання. “Не повернеться, залишить мене тут на погибель, — оживала під черепом логіка, — нащо йому повертатися, що він з того матиме, коли мені допоможе? Залишеного в oubliette і справді забуде, викреслить з пам’яті…”
Угорі замигтіло світло, пролунав брязкіт металу. “Мене витягують звідси, — подумав Рейневан. — Є надія…”
“Хіба що де Бергов утратив терпець, — охолодив надію страх. — І вирішив видушити з мене зізнання в інший спосіб. Мене витягують звідси, але для того, щоб затягнути до катівні…”
Нагорі щось гримнуло, клацнуло, брязнуло, решітка зі скреготом розкрилася, щось застукало і зашкряботіло. Хтось затулив собою світло, з мороку раптом виринув обрис спущеної драбини.
— Вилазь, Рейневане, — пролунав з висоти голос Рупілія Сілезця. Швидко, швидко!
“Я ж не відкрив йому, як мене звати, — дійшло до Рейневана, коли він піднімався драбиною. — Не назвав йому імені, а тим більше фамільярного прізвиська. Або він телепат, ясновидець, або…”
Нагорі виявилося, що власне “або”. А Рейневан застогнав у добре йому знайомих і достойних ведмедя обіймах.
— Самсон!
— Авжеж, Самсон, — підтвердив з легкою ущипливістю Рупілій Сілезець, який стояв поруч. — Позаздрити можна на таких друзів, хлопче. Не найгірших маєш, не найгірших. А тепер далі, в дорогу!
— Але в який спосіб…
— Нема часу, — відрізав чарівник. — У дорогу! Бо дорога вас чекає далека.
Вони піднялися сходами нагору, звідти окуті двері ввели їх до камери тортур, повної знарядь і причандалів, від погляду на які холонула кров у жилах. У кутку, ледве помітні, були дверцята, що вели до вузенького коридорчика. Вони пройшли повз кілька дверей підряд, Рупілій зупинився лише перед п’ятими чи шостими.
— El Ab! Elevamini ianuae![161]
161
“Будьте відчинені, входи” (Псалом 23; 7).