Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

Часто дзвонив у школу, де вчителювала дружина, а коли на вечір призначалися збори або наради, заходив за нею. «Щаслива ви жінка, Галино Петрівно, такого гарного чоловіка маєте!» — висловлювали своє захоплення її колеги.

А Сидір ненавидів. Ненавидів і боявся. То здавалося йому, що Галина побачила, як він ховав у сараї в тайник золото, то забув дома в піджаку дві ощадні книжки на пред’явника, а на кожній — по п’ять тисяч.

Прибіг за книжками весь мокрий. Слава богу, ніби й нічого не помітила А втім, хто зна? Ввечері якось дивно дивилася на нього, щось про гроші заговорила. А може, тільки здалося, може, дурна підозріливість?

Страх, від якого трясуться коліна й мало не зупиняється серце, переслідував Сидора Семеновича.

Розум підказував Сидорові — Галина нічого не може знати, проте розум розумом, а якийсь внутрішній голос весь час нашіптує: бережись!

Цей внутрішній голос не раз уже підказував — досить! Адже золота в нього перевалило вже за п’ять кілограмів, є валюта, коштовності, гроші на книжках і готівкою — понад двісті тисяч.

Колись Сидір Семенович солодко мріяв про сто тисяч — цифра здавалась величезною й недосяжною, він давав собі клятву зупинитися, як тільки матиме таку суму, піти з бази на якусь невеличку канцелярську роботу, щоб забути про страх, щоб уночі не мучили кошмари й не обривалося серце, коли до тебе в кабінет чогось заходить працівник міліції.

Потім обіцяв собі зупинитися на ста п’ятдесяти тисячах, на двохстах… А коли перейшло за двісті, лицемірно виправдовувався, ніби мав на увазі вкласти двісті тисяч лише у коштовності, не рахуючи готівки та ощадних книжок.

Особливо подобались Сидору Семеновичу нові сотенні. Правда, траплялися вони не так уже й часто, та коли вже прилипали до його рук, надійно лягали в непримітний пластмасовий ящичок, що зберігався під фальшивим дном у шафі.

Іноді, коли нікого не було вдома, Сидір Семенович, зачинивши двері, дозволяв собі витягнути цей ящичок і довго, обмацуючи кожну купюру, рахував гроші. В ці хвилини він одержував насолоду більшу, ніж від вдалої «операції» чи смачного обіду. Уявляв себе десь в Італії або ж (про це він думав завжди з захопленням) у розкішному прибережному готелі на якомусь з Гавайських островів.

Як він іде широкими сходами й чорношкірий слуга схиляється перед ним і відчиняє дверцята величезного лімузина…

Як він сидить у ресторані в товаристві молодих уродливих жінок і, варто йому зробити легкий рух рукою, — лакей виконує замовлення…

І будинок у нього розкішний, під пальмами, а відчиняє двері знов-таки чорношкірий бой у лівреї із золотими галунами…

Взагалі, багатство й розкіш асоціювалися в Сидора Семеновича обов’язково з морем, пальмами та чорношкірими слугами. А він — у смокінгу і з сигарою. Одного разу Загорулько навіть попробував закурити гаванську сигару, але не витримав, кинув після двох затяжок.

Розпалений такими мріями, Сидір Семенович особливо гостро ненавидів і свій скромний будинок з садом, і базу з обшарпаними коридорами, і голову місцевкому Василину Кушко, яка вже третій день не дає йому спокійно зітхнути, вимагаючи преміальні для робітників. Ні, всі ці місцевкоми, конфліктні комісії, розмови дружини про зошити й педради — не для нього. І Загорулько з настирливістю маньяка вичікував хвилини, коли нікого не було вдома, витягав коробочку й відлітав у мріях далеко-далеко…