Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

— Е-е, премія! Що премія! — затанцював Сидір Семенович, намагаючись обняти Любу. Ця міцно збита вродлива дівчина з невеличкими грудьми, що гостро стирчали з-під бавовняної сукні, завжди хвилювала його.

— Збожеволіли ви, чи що?.. — прошепотіла Люба, відштовхуючи Сидора Семеновича, і голосно гукнула: — Тітко Галю, йдіть-но сюди!

Та Сидір Семенович не хотів, щоб дружина побачила його залицяння до Люби. Миттю прослизнувши до кімнати, він схопив стілець і закружляв навколо столу, наспівуючи якийсь швидкий вальс.

— Справді, збожеволіли! — констатувала Люба й кинулась назустріч тендітній, хоч і схильній уже до повноти жінці. — Дивіться, що виробляє!

— І не збожеволів!.. І не збожеволів!.. — проспівав Сидір Семенович, танцюючи навколо них. — Вгадай, Галочко, що сталося?

— Лист із санаторію? Ігорю краще? — Обличчя в жінки засвітилося надією. — Ну, кажи, не тягни!

— Нема нічого з Євпаторії. — Сидір Семенович сів верхи на стілець, витяг акуратно складений папірець. — Ти знаєш, що це? Автомобіль «Жигулі»!

— Невже виграли? — сплеснула руками Люба. — От везучі!

— Виграв! — ствердив Сидір Семенович. — Навіть не віриться, але факт.

— «Жигулі»! — зраділа Галина Петрівна. — В нас будуть «Жигулі»!

— Не будуть, а є! — переможно засміявся Сидір Семенович, розмахуючи лотерейним квитком.

— І ми поїдемо з тобою до Євпаторії! Добре? — Галина Петрівна аж розчервонілася. — До Ігоря.

— Ну, відразу ж їхати в таку далеку дорогу! — заперечив Сидір Семенович. — Я ще зовсім недосвідчений водій. — Він притягнув до себе дружину, поцілував у лоб. — А ти їдь до Ігоря сама. У тебе ж відпустка, а гроші є. Коли не вистачить — не біда, я премію повинен одержати.

— О, як добре! — заклопоталася Галина Петрівна. — То я завтра й поїду. Серце в мене болить, місця собі не знайду. Раптом там щось скоїлося…

Ігор, син Загорульків, вже третій місяць лікувався в одному із санаторіїв Євпаторії. Одужання йшло повільно, майже без зрушень, і лікарі порекомендували завезти його до Євпаторії: там, мовляв, роблять чудеса.

Галина Петрівна відвезла сина, але й там нічого певного не сказали: хлопчик важкий, та все ж не безнадійний…

Два місяці не бачила вже сина. Два довгих місяці хвилювань, остраху й надій. Тому й зраділа так, почувши пропозицію чоловіка. Забігала, витягаючи з шаф сукні, білизну, панчохи.

— Любочко, — гукнула, — давай зробимо Ігорьочку його улюблене печиво. Розчини, дорогенька, тісто.

Сидір Семенович, як сів верхи на стілець, так і залишився сидіти. Посмішка скривила губи. «Оце так завжди, — подумав. — Тобі щастя в руки, а їй байдуже. Про „Жигулі“ вже й забула. Життя!»

Повільно підвівся і вийшов на веранду.

Що ж, зрештою, так краще! Нехай їде, в нього свої турботи. Тільки б не дізналась про його справи. Тоді — кінець. Він добре знає Галину — навіть його, рідного чоловіка, не пожаліє…

Сидір Семенович раптом відчув холодок на потилиці. Так іноді бувало в нього, коли згадував ті роки або думав, що хтось може…