![Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/2/1/skifska-chasha-zbirnik-skifska-chasha-dva-dennih-rejsi-download.jpg)
Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Капітан Хаблак #3
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]». Краткое содержание книги:
У відомого археолога під час творчого вечора зникла знайдена ним у скіфському кургані срібна чаша. Починається складний пошук, в результаті якого міліція з допомогою громадськості знаходить безцінний скарб і знешкоджує зграю добре законспірованих грабіжників.
Повість «Два денних рейси» присвячена викриттю працівниками міліції розкрадачів соціалістичної власності.
Під допитливим поглядом сивої людини Устимчик якось дістався до запропонованого крісла, поступово опанував себе і, вгледівши підбадьорюючу посмішку Тетяни, посміхнувся й сам.
Антону Володимировичу Устимчик сподобався. За словами Тетяни, її знайомий — сучасна молода людина, і Гавриленко побоювався: раптом з’явиться один з хрещатицьких гультіпак. А воно прийшло вайлувате, розчервоніле, спітніле, і Антін Володимирович, згадавши себе в такому віці, розчулився й пройнявся симпатією до хлопця. Та зрозумівши, що тому не завадило б оговтатися, повів далі розмову з старим знайомим. Тим більше, що розмова цікавила його й саме зараз у нього виникла інтересна думка.
— Ти пам’ятаєш свого першого начальника, Тихоне? — запитав у гостя. — Коли я прийшов на завод, майстер помітив, що тремчу перед ним, відкликав убік та й питає: «Ти знаєш, хлопче, для чого ми робили революцію?» «Знаю», — відказую, «Знати — то, певно, знаєш, — посміхається у вуса, — та ще не збагнув до кінця. Боїшся мене?» «Боюсь», — кажу. «Ось у цьому й заковика, — веде далі. — Як ти мене називаєш? Товариш майстер! Товариш, розумієш? Товариш директор, товариш начальник… Спочатку— товариш! І революцію робили ми, щоб не було суворого начальницького погляду: я, мовляв, особа, а ти щось дрібне…» — Антін Володимирович помовчав трохи. — А дехто забув про це. їй-богу, забув. Хоч він не начальник, а товариш начальник. Розумієш, Тихоне?
Гість з області запалив цигарку. В глибині душі він не поділяв думки Антона Володимировича, навпаки, додержувався зовсім протилежної, вважаючи, що підлеглий повинен лише виконувати вказівки згори й не лізти, куди не слід.
У себе в області Тихін Филимонович не зносив заперечень, любив і нагримати частенько, й обірвати промовця на зборах, і потримати в приймальні відвідувачів. Але ж Антін Володимирович — це думка згори, а Тихін Филимонович звик не перечити в таких випадках. І хоча вони зараз працювали в різних системах і Антін Володимирович не міг впливати на службове становище свого давнього співробітника, Тихін Филимонович схвально кивнув.
— Чудова думка, — сказав тонким голосом. — Але як її провести в життя? Скільки в нас ще підлабузників, які тільки й роблять, що дивляться начальству у вічі. І готові виконати будь-яку його забаганку. Пам’ятаю, був колись по війні у мене в районі такий голова колгоспу. Важкі часи, проблема харчування; самі знаєте, стояла гостро, ось він і почав відгодовувати свиней районному начальству. До смішного доходило. Колись відправляв у райцентр кабанчиків, то, щоб не дай боже, завгосп не переплутав, позначив власноручно на кожній свині фарбою: на найбільшій «Панченко» — другу своєму з райземвідділу, на трохи меншій «Довгич» — його заступникові… Весь райцентр реготав, коли вивантажували тих персональних свиней.
— Ха-ха-ха! — розсміявся Антін Володимирович. — Персональну свиню, кажеш, підклав начальству!
Тихін Филимонович також сміявся — тонко, підсвистуючи й трясучи повними рожевими щоками; сміявся, знаючи, що завідуючим райземвідділом, який одержав тоді досить вгодованого кабанця, був не якийсь міфічний Панченко, а він — Тихін Филимонович Ковальчук. І що навіть регіт райцентру не завадив йому спокійно з’їсти цього кабанця. Правда, потім були неприємності, проте якось минулося.
Устимчик прислухався з цікавістю. Він уже опанував себе і, вловивши настрій хазяїна, раптом сказав голосно:
— Може, й смішно це. Але ж не так смішно, як… — затнувся на мить, — ганебно!
Сказав і сам злякався своїх слів. Скоса глянув на Тетяниного батька. Той дивився допитливо й, здається, сердито. Нараз очі його посвітлішали.
— Ганебно, кажете? — перепитав. — Але ж це навіть слабо сказано. І звідки в нас такі беруться? Слимак, підлабузник, нікчема! — Підвівся, почав міряти веранду широкими кроками. — Я б таких судив. Зібрав би людей — судіть по щирості, і вирок ваш остаточний і оскарженню не підлягає. Як ви гадаєте, юначе?
Федір сказав напівжартома, ухиляючись від прямої відповіді:
— Я ж працівник міліції. Суди нам і так набридли.
— Авжеж. Тетяна казала… Робота у вас справді цікава й, на жаль, поки що необхідна. — Антін Володимирович підсів до Устимчика. Від його вивчаючого погляду Федорові стало ніяково, захотілося сховатися глибше в крісло. — Ви розкажете про неї? Ні-ні, не зараз… Тепер будемо обідати. Бо Тихін вже, певно, мене проклинає. Так? — обернувся до гостя. — У тебе ж апетит завжди вовчий — позаздрити можна!