Чвара королів

І князь витер плямку жиру з підборіддя рукавом сорочки.

Крізь вікно Бран чув, як далеко у дворі стукотить зброя. Він чхати хотів на всі ті шлюби. «Якби ж мені зараз у двір.»

Його вельможність почекав, поки приберуть зі столу, і тоді заговорив про листа, якого отримав від князя Тайвина Ланістера. Той тримав його старшого сина, пана Виліса, у полоні після битви на Зеленозубі.

— Він пропонує повернути його мені без викупу, якщо я виведу свої сили з війська його милості й присягнуся більше не воювати.

— Ви ж йому, звісно, відмовите? — перепитав пан Родрік.

— Про це не майте жодних сумнівів, — запевнив його князь. — Немає в короля Робба підданого вірнішого, ніж Виман Мандерлі. Проте мені важко чути, що син мій скніє у Гаренголі. То погане місце. Кажуть, що наврочене. Я загалом не з тих, хто плекає всілякі забобони, але ж тут така справа… взяти хоча б отого Яноса Слинта. Королева зробила його князем Гаренголу, а брат королеви — скинув за одну мить. Ще й відіслав на Стіну, як люди кажуть. Молюся, щоб найближчим часом було влаштовано якийсь належний обмін бранцями, бо Виліс не схоче просидіти сиднем решту цієї війни. Адже синочок мій — хоробрий, завзятий і лютий, як вовкодав.

Доки прийом гостей скінчився, Бранові плечі заніміли від сидіння у кріслі. Того ж вечора, щойно він сів вечеряти, засурмили у ріг, оголошуючи прибуття ще одного гостя. Пані Донелла Роголіс не мала при собі почту з лицарів та двірських панів; з нею приїхало лише півдесятка втомлених стражників зі значком у вигляді лосиної голови на запилених рудих шкірянках.

— Нам боляче чути про ваші страждання, ласкава пані, — мовив Бран, коли вона постала перед ним, щоб привітати господаря замку. Князь Роголіс загинув у битві на Зеленозубі, а їхнього єдиного сина вбили у Шепітній Пущі. — Зимосіч ніколи про них не забуде.

— Рада чути це. — Сама пані була з себе бліда й худорлява, з обличчям, різьбленим скорботними зморшками. — Доля тяжко повелася зі мною, ясний пане принце. Якби ж я могла знайти якусь розраду моїм нещастям, то красно дякувала б за неї.

— Авжеж, — відповів пан Родрік. — Матимемо час обговорити все докладніше назавтра вранці.

На ранок почалися розмови про збіжжя, городину та солонину. Щойно маестри у своїй Цитаделі проголошували початок осені, як розумні люди починали відкладати частку з кожного врожаю… але яку саме частку — про те виникали палкі суперечки. Пані Роголіс складала у комори п’яту частину врожаю, але на пропозицію маестра Лювина присягнулася, що збільшить частку до чверті.

— Болтонів байстрюк збирає вояків у Жахокромі, — попередила вона. — Хочу сподіватися, для того, щоб відвести їх до Близнюків, на поміч своєму батькові. Та коли я послала спитатися про його наміри, він відповів, що Болтона не сміє допитувати якась там жінка. Отакої! Наче він вродився у шлюбі й має право носити це ім’я!

— Скільки мені відомо, князь Болтон не визнав хлопця законним сином, — мовив пан Родрік. — Мушу сказати, я того молодика зовсім не знаю.