Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Бран волів би вдягатися сам, і робив для того усе, на що був здатен, але ж були такі речі — натягнути штани, ушнурувати черевики — від яких він безсило лютував. Тут йому допомагав Ходор: якщо велетня чогось навчали, далі він робив усе вправно, ніжно і обережно, як для своєї страшної сили.
— Напевне, ти б теж міг бути лицарем, — казав йому Бран. — Якби боги не позбавили тебе розуму, з тебе вийшов би надзвичайний лицар.
— Ходор? — Ходор блимав на нього простакуватими й невинними карими очима, в яких не відбивалося ані крихти тями.
— Так, — погодився Бран. — Ходор.
Він вказав рукою. На стіні коло дверей висів кошик, міцно виплетений з верболозу та шкіри, з прорізаними для Бранових ніг отворами. Ходор просунув руки у ремені, затяг на грудях широкого паса і став на коліна коло ліжка. Бран вхопився за залізне пруття, глибоко вбите у стіну, сперся на нього, вкинув мертві ноги до кошика і просунув їх у діри.
— Ходор, — знову мовив Ходор, стаючи на ноги. Стайняр сам височів від підлоги трохи не на сажінь, а Бранова голова над його спиною майже зачіпала стелю. Проходячи дверима, він низько присів. Одного разу Ходор винюхав свіжоспечений хліб та побіг до кухні, й тоді Бран так приклався головою, що маестер Лювин мусив зашивати йому шкіру на черепі. Мікен дав йому зі зброярні старого іржавого шолома без заборола, та Бран рідко мав настрій вдягати його. Вальдери реготали щоразу, коли бачили його в тому шоломі.
Поки вони сходили гвинтовими сходами, Бран тримав руки на плечах Ходора. Знадвору доносився брязкіт мечів та щитів, іржання коней. Яка солодка музика. «От тільки гляну одним оком», вирішив Бран, «швиденько гляну, та й по тому».
Паничі з Білої Гавані мали з’явитися пізніше, а з ними їхні лицарі та стражники. До тієї пори двір належав їхнім зброєносцям, віком від десяти до сорока років. Бран раптом так зажадав стати одним з них, що йому аж живіт зсудомило.
У дворі поставили два щитові опудала, кожне — на товстому стовпі, з перечкою, що крутилася навколо стовпа і мала на одному кінці щита, а на іншому — м’якого лантуха. Щити були розмальовані черленню та золотом, а ланістерівських левів на них зображали якісь опецькуваті потвори, добряче побиті хлопцями, які нападали на опудала першими.
Бран у кошику притяг до себе погляди тих, хто раніше його таким не бачив, та він навчився не зважати на погляди. Принаймні видно було добре: на Ходоровій спині він височів над усіма. Вальдери саме сідали у сідла. Вони привезли з собою з Близнюків гарну броню: блискучі сріблясті повні лати з вкритим блакитною поливою карбом. На маківці шолома Великого Вальдера височів замок, а Малий Вальдер надав перевагу пасмам сіро-блакитного шовку. Їхні щити та вапенроки також відрізнялися гербовими знаками. Малий Вальдер ніс у чвертях щита на доданок до башт-близнюків Фреїв ще смугастого вепра дому своєї бабусі та орача материного дому: то були герби Кракеголів і Даррі. У чвертях Великого Вальдера виднілися крук на дереві дому Чорноліс і переплетені змії Пужелів.
«Скільки ж їм треба гербів? Мабуть, вони дуже спраглі до честі та слави», подумав Бран, поки спостерігав, як Вальдери беруть до рук списи. «А Старкам досить одного лютововка.»
Їхні зозулясто-сірі румаки були швидкі, сильні й дуже добре навчені. Біч-обіч двійко хлопців ринули на опудала, чисто вдарили по щитах і промчали далеко повз них, коли м’які гулі на інших кінцях перечок крутнулися у спробі наздогнати вершників. Малий Вальдер завдав дужчого удару, але Бранові здалося, що Великий Вальдер краще сидить у сідлі. Він би віддав обидві свої нікчемні ноги за можливість виїхати проти когось із них у поле.
Малий Вальдер відкинув потрощеного списа, помітив Брана і натяг повід.
— Що це за бридка коняка? — докинув він про Ходора.
— Ходор — не коняка, — заперечив Бран.
— Ходор, — додав Ходор.
До свого братика у перших ристю підлетів Великий Вальдер.
— Еге ж, до коняки він розумом не доріс, то вже напевне.
Кількоро хлопців з Білої Гавані пхнули одне одного ліктями та реготнули.
— Ходор. — Шкірячись дружньою посмішкою, Ходор водив очима від одного Фрея до іншого, не розуміючи їхніх кпинів. — Ходор-ходор?
Малий Вальдер скривив рота.
— Ти ба, вони ще й між собою балакають. Мабуть, конячою говіркою оте «ходор» значить «я тебе кохаю, любчику».
— Стулив би ти пельку, Фрею. — Бран відчув, як запашіли щоки.
Малий Вальдер дав остроги коневі, присунувся ближче і пхнув Ходора так, що той подався назад.
— А що ти зробиш, як не стулю?